Моїм найтеплішим університетським спогадом є згадка про перший тиждень жовтня півстоліття тому. Тоді в «жовтому» корпусі Київського університету бракувало аудиторій для одночасних занять усіх гуманітарних факультетів, тому студенти-філософи слухали лекції на другій зміні – від 14 години до вечора. Натомість перед лекціями вони мусили готуватись у бібліотеці до семінарів і майбутньої зимової сесії. Однак сонце і вітер тодішнього «бабиного літа» спокушали і навіть спонукали мене проводити першу половину дня на воді Матвіївської затоки, що омиває береги Труханового острова.
Зранку та затока була вільна від байдарок, швертботів і тренерських моторних човнів, і так само безлюдними були її береги. Тож на водній станції Палацу піонерів на мисі, що відділяє власне затоку від її відгалуження під назвою «Апендикс» (у просторіччі – «Апендицит»), треба було ще знайти когось, хто допоможе спустити на воду старий дерев’яний швертбот «Фінн», бо трейлерів у ті роки не було. А тоді підняти на дерев’яній щоглі бавовняний грот і навісити на транець стерно.
Відштовхнувшись від берега, залишаєш за кормою людські метушню і марноту, натомість потрапляєш в інший вимір – простір, де поєднання природи та морської традиції підносить над буденністю. Тут можна, готуючись до наступних перегонів, опрацьовувати стартову процедуру або огинання поворотного знака, можна також задля розваги обійти всю затоку якнайближче до берега, повторюючи його вигини, а можна просто йти без мети, бо ж naviga renecesseest – плисти необхідно.
«Фінн» посеред затоки – ідеальне місце для медитації, для насолоди свободою і світлом, рухом і спокоєм, самотністю і тишею, обрамленою плюскотінням води під форштевнем та її дзюркотінням за стерном. А якщо сісти на пайолу – так, щоб над палубою було видно лише голову, – можна обережно в’їхати у зграю чайок на воді: не побачивши людини, вони, мабуть, сприймають човен за великого птаха.
Відблиски сонячних променів на воді, біла піна від гри вітра з хвилею, білі хмари, білий грот і біла палуба, блакитне небо і жовте листя тополь, осокорів і верболозу, синя вода і жовтий пісок – відтоді я знаю, як виглядає рай.
На воді час насичений і густий, тому він тече повільніше, ніж на суходолі, і все-таки опівдні вже потрібно повертатися на базу, щоб встигнути на першу пару. Востаннє пройти Матвіївською затокою, стати в берег, за чиєїсь допомоги витягнути човен з води, прибрати грот, помити кокпіт, перевдягнутися, закрити елінг і поспіхом вирушити до середмістя.
Йти ґрунтовою дорогою через осінній ліс, потім повз давній майданчик ресторану «Босфор», через колишній парк «Ермітаж», минаючи гіпсову дівчину з веслом і спарені телефонні будки – єдиний перед Пішохідним мостом прихисток від несподіваного дощу.
І швидко вгору тим мостом на тоді ще вільний від «Ярма» правий берег, на ходу милуючись Подолом, жовтим і червоним листям дерев на пагорбах і долиною Дніпра від Почайни до Довбички.
Вийшовши на правий берег, піднятися схилом, залишаючи справа внизу колону Магдебурзького права і місце форту Скородум, а зліва вдалині на горі – будинок Купецького зібрання, він же «Дім піонерів», він же Філармонія. Перетнути трамвайні колії на Володимирському узвозі та рушити вгору урочищем Палестина, розглядаючи справа князя Володимира з хрестом, а зліва – Олександрійський костьол без хрестів, перетворений на відділ Історичної бібліотеки та планетарій. Далі проминути пустирище на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря, порожнечу на місці пам’ятника княгині Ользі, апостолові Андрію та просвітителям Кирилу і Мефодію, каре будинків колишніх «присутственных мест» і врешті-решт дістатися дивом вцілілого собору Святої Софії.
Звідти тролейбусом № 12 Володимирською вулицею доїхати повз Золоті ворота та будівлі Опери до Червоного корпусу Університету і через Шевченківський сквер пройти до Жовтого корпусу. А там встигнути до дзвінка піднятися чавунними сходами на другий поверх в аудиторію, де доцент Володимир Дмитриченко ось-ось почне розповідати українською мовою про Платонів анамнезіс – пригадування людською душею в земному житті побаченого нею під час перебування у світі ідей.
Текст: Віталій ПОНОМАРЬОВ
Фото надані автором
