Американські пригоди, або розповідь про візит до США на змагання з прісноводного підводного полювання

share on:

Так склалося, що за багато років змагань, подорожей та пригод я був на всіх континентах та в багатьох країнах, але Сполучені Штати залишалися для мене непізнаними й дещо загадковими. Були фільми, газети, телевізор тощо, які і створили загальну картинку, уяву про цю країну. Виник такий собі штамп, досить зрозуміла ілюстрація.

Аж ось і сталися вельми неочікуваний сюрприз і несподівана пригода. Мій черговий військовий контракт закінчився, потрібно було трошки підлікувати нерви та зробити багато справ, які накопичились вдома за роки війни. Треба було підготуватися до світової першості з підводного полювання в морі (що є дуже відповідальною і складною справою). Але зірки вишикувались таким чином, що американські друзі запросили мене до участі у відкритому Американському турнірі з прісноводного підводного полювання, який вони назвали світовою першістю. Заощаджених коштів на участь у чемпіонаті світу на Сардинії, звісно за умов економії, мало вистачити і на Штати. А радість, що вже і прісноводне полювання виходить на світовий рівень, спонукала збиратися в подорож. Поготів мій товариш та організатор змагань допоміг мені знайти бюджетні варіанти оренди житла та човна на період перебування в США і тренувань.

Ось вже і літак, рейс Київ – Стамбул – Атланта. Тривалий переліт і довга черга на паспортний контроль в Атланті. Офіцер уважно дивиться мої документи, кличе іншого, а потім вони мене кудись ведуть. Знову довге очікування і вже третій офіцер дивиться мої документи, задає одне-два питання і, нарешті, ставить штамп у паспорті.

Я в Америці. «Сбылась мечта идиота…», – як казав Остап Бендер.

Ніч на летовищі в Атланті. Магазини зачинені, каву, воду, їжу не купити. Є автомати, але для них потрібні дрібні купюри, яких у мене ще немає. На прохання розміняти 20 доларів молодий хлопець просто придбав мені пляшку води і відмовився взяти гроші.

А зранку ще один, тепер регіональний, переліт до міста Фаєтвіль, штат Арканзас.

Під крилом літака – Сполучені Штати Америки. Прямі, широкі дороги, що їх добре видно зверху, ліси й лани Джорджії, Луїзіанщини та Арканзащини.

На летовищі Фаєтвіля мене зустрічає брат господаря будинку, в якому мені жити, і на авто ми їдемо далі. Все, як у кіно, але починаю бачити нюанси, яких не покаже жоден фільм.

Якихось миль 90, і ми у дворі, скоріше – на галявині, де стоїть будинок. Тут майже немає парканів, лише є невеличкі огорожі, щоб не вибігали тварини. На контрасті згадуються 6–7-метрові стіни навколо «сирітських» маєтків Конча-Заспи та і будь-де у нас.

Кожен будиночок – він невеличкий, зазвичай одноповерховий, дуже затишний, стоїть посеред охайного газончику або мальовничо вписаний у краєвид. Біля оселі кілька автомобілів, човен, тракторець, трейлер, щось інше. Перед будиночками або на них обов’язкові американські прапори (це не обов’язок, а такий стиль). Прапори скрізь, відчувається, що люди пишаються своєю країною і люблять її.

Гори Озрак – велетенський лісовий масив на північному заході Арканзасу. Тут безліч струмків і річок, вздовж доріг – дикі олені і купа звірів та птахів.

Господар – Білл Шоу, йому 73 роки, він міцний, повний доброго гумору і невиправного оптимізму. Його будиночок, одноповерховий, зроблений, як і решта інших, за каркасною технологією, дуже простий і насичений різними сувенірами, опудалами тварин, старовинними речами та іншим дорогим господареві реманентом. Звертаю увагу на бойові медалі і світлини. Білл воював у В’єтнамі і нам буде про що потеревенити.

Завтра нас чекає перший виїзд – знайомство з озером Бівер, на якому проходитимуть змагання. До цього «ставочка» – близько 30 миль, гарна дорога і ті самі невеличкі будинки і будиночки.

До речі, вже потім, під час вивчення акваторії, я бачив будинки і великі, і вишукані, але скромніші за більшість тих, що навкруги Києва. Складається враження, що поводитись скромно і непоказово для мешканців є показником гідності і навіть стандартом моди. Знову ж таки – жодних парканів. Відчуття свободи, спокою, доброзичливості і поваги до природи.

Марина на озері Бівер велика і комфортна. Більшість плавзасобів розташовані на пневматичних понтонах. Якщо човни не експлуатуються, – вони знаходяться над поверхнею води і не «обростають», менше старіють і зношуються. Всі понтони – під дахом, у марині велика піцерія, магазин із сувенірами і товарами для риболовлі і човнів.. Заправка на воді, туалети, смітники. У марині приблизно 200–300 човнів, навкруги чисто і охайно.

Човни, як і автомобілі, тут великі. Дуже популярні PONTOON-BOAT, 7–8-метрові катамарани і тримарани з потужними двигунами 150–250 кінських сил. За два тижні я не бачив жодного двигуна менше за 50 кінських…

Ще дорогою, заїхавши до рибальського магазину, купуємо рибальську ліцензію, яка коштує 20 доларів на тиждень. Потім мені довелося оплатити ще 3 дні, що я зробив вже через Інтернет за 10 доларів.

Кількість улову обмежена досить умовно, в основному це обмеження за розміром. Наприклад, Вуалай (Vualai), це майже наш судак за виглядом, не може бути виловлений менше 18 дюймів, а Страйпер (Striped bass), по-нашому – смугастий окунь, не має бути меншим за 20 дюймів. Усі правила та обмеження розумні і демократичні. До речі, короп, білий амур (Grass Carp), Drum (велика риба, дуже схожа на чорноморського горбиля) зовсім без обмежень, оскільки вони вважаються сміттєвою рибою.

Одного дня під’їхала поліція на скромному човнику, але з потужним двигуном, запитали про ліцензії, поцікавились, що шукаємо, підказали перевірити кілька цікавих точок, перепитали, чи не потрібна допомога, залишили номер телефону і поїхали собі, щиро побажавши вдачі.

Озеро Бівер Лейк, а точніше, водосховище (тому я й називаю його ставком), зроблено більше 50 років тому, коли створили дамбу більше 200 футів (70 метрів) заввишки на Бівер Рівер у горах Озрак. Жодної електричної машини… Дивно, адже вона могла б бути потужнішою за Київську ГЕС! Незвично, чи не так…?

Ліси, які були в зоні підтоплення, не вирубані, а лишилися стояти вже під водою і тепер це риб’ячі домівки.

Кожна затока, протока і будь-яке зручне місце облаштовано пришвартованими до берега плавучими доками. Вони такі ж самі, як і в марині, але менші за розміром, орієнтовно 10×15–20 метрів. Ці доки зазвичай приватні. В правилах змагань окремо прописано – якщо на доках хтось відпочиває – не підходити. А по факту було так – якщо на доках були люди, то господарі зазвичай самі запрошували пірнати поруч, аби ми подивилися, чи є там риба.

Чистота на озері вражає! Жодної пластикової пляшки, ганчірки або папірця ні у воді, ні по берегах я не бачив. Пардон – бачив… Знайшов дві банкноти (10 та 20 доларів), пару коштовних спінінгів, що їх втопили рибалки, якісь окуляри або маски для підводного плавання. Все те, що загублено під водою. Сміття немає! Притому кожен човен, що виходить з марини, завантажує безліч піци, пива (упаковками), ну і таке інше. У воду нічого не кидають. Трафік на озері дуже щільний. Хтось катається на водних лижах чи то на надувних бананах, «плюшках», «гамбургерах». Рибалки тралять озеро вздовж та впоперек. Під водою майже на кожному дереві можна знайти або воблер, або якісь незвичні снасті. На диво більшість линв під водою – це звичайна рибальська линва, а не популярна в нас тепер риболовна нитка. І нам, як людям, що пірнають, то більше до вподоби, адже зачепитись за нитку набагато неприємніше.

На березі великий дайвцентр. Тут, окрім спорядження, рибальського і човнового товару, невід’ємної піци, води і пива, ще й безліч знайденого дайверами від водою мотлоху. Це вже цікаво: телефони і вудки, м’ячі для гольфу й інструменти, окуляри, воблери, гвинти і мотори, рушниці пневматичні і вогнепальні. Господар магазину і саме клубу каже – це такий своєрідний спорт – знайти і підняти на поверхню мотлох, який загубили під водою люди.

Долучився до такого «спорту» і я: Білл загубив свій айфон новітньої генерації, кілька місяців тому, тож я занурився і десь хвилин за 20 знайшов, але думаю, шансів, що запрацює, немає. Люди на озері дуже ввічливі й уважні один до одного, доброзичливі й відкриті. Попри велике навантаження, людина на воді завжди отримає увагу – всі човни зменшують швидкість і оминають – неважливо, чи то пловець, підводний мисливець чи будь-хто.

Навіть перетинаючи протоки чи заплави, пливеш ти впевнено, чи не дуже, увага і ввічливе ставлення до людини на воді з боку пілотів човнів, водних мотоциклів і катерів гідне вищої подяки. Цікаво, що найбільш завантажений день на озері – субота, в неділю майже порожньо, всі по церквах. Неділя – день для церкви, тільки по обіді деякі човники з’являються на воді. Мабуть тому і змагання проводяться в будні.

У якому б напрямі не поїхав, скрізь зустрічаються олені, опосуми, дикі коти та єноти. Ведмедів я не бачив, але кажуть, що їх тут достатньо. Арканзас звуть екологічним штатом, а оленів, як стверджують тут, разів у 5–7 більше, ніж людей. Тут дуже чемне ставлення до дикої природи.

Нарешті наближаються змагання. Вважалося, що мали приїхати щонайменше 7 країн і більше 40 спортсменів. Тому і назва – «Світова першість», але приїхали тільки українці, а решта – з усіх американських усюд. Навіть з Гуама і Гаваїв.

Правила дуже відрізняються від наших і традиційних міжнародних змагань. По-перше, три дні змагань, по сім годин кожного дня. По-друге, три категорії заліку: чоловіки (до 50 років), жінки і «Мастерс» (чоловіки і жінки старші за 50 років).

Власне, це два змагання, одне за одним. Перше – «Страйпер гейм». Коли за день ти можеш вполювати тільки одну рибину – страйпед басс. Така «скотинка» в нас не живе, і як саме його шукати – хтозна…  

Ввечері – нагородження перших шістьох осіб, трошки грошей, якісь речі, необхідні для риболовлі або полювання, та невід’ємна частина американського стилю – традиційні кашкети – бейсболки.

Після першого дня змагань – день на відпочинок і потім основний дводенний турнір. Де перший день буде «Гейм фіш дей» – полювання на різну рибу. Можна підстрелити лише одного страйпера, двох вуалаїв, трьох драмів, п’ятьох кетфішів і п’ятьох краппі. Що воно таке ті краппі, я побачив лише на зважуванні – гавайці-таки десь їх знайшли. А може із собою привезли. Я ж на тренуваннях не бачив жодної, навіть схожої риби.

Рибу вимірюють за довжиною (аби не менша за дозволену) і разом зважують. Один пункт за кожен фунт ваги.

Другий день турніру – «Карп дей». Тут можна стріляти карпів без жодних обмежень, драмів і панцирних щук також. Решта видів поза заліком. Два пункти за кожну рибу.

Потім пункти за два дні просто сумуються. Ну і до того ж приз за найбільшу рибу.

Час на підготовку обмежений, не більше 10 днів.

З України приїхали, крім мене, ще п’ятеро – команда фірми Pelengas. Троє хлопців та двоє дівчат. Анжела та Максим Головянко, Світлана Майорова, Дмитро Чунюкін та Олександр Галактіонов. Вони на всю команду орендували потужний рибальський човен з майстерним пілотом. Працюючи на тренуваннях у п’ятьох, максимально ефективно вивчали зону змагань і особливості місцевого підводного світу.

Я приїхав сам, і виступатиму у ветеранському дивізіоні. Але команда за американськими правилами не може складатися з однієї людини. Разом з тим це може бути і мікс, тому для мене знайшли партнера – Майкла Кеннеді, чудового хлопця зі штату Юта.

У нього невеличкий досвід, але це не важливо, бо головне – це спілкування. Ми назвали нашу збірну україно-американську команду LaKen, склавши в єдине перші літери наших прізвищ. Оселившись у Білловому будиночку, ми мали змогу спілкуватися й ефективно тренуватись на його човні. На жаль, цей моторний човен прогулянковий, він не пристосований для підводних мисливців і рибалок. До того ж Білл – рибалка далеко не найдосвідченіший, а підводне полювання для нього просто щось зовсім невідоме.

Але п’ять днів на тренування все ж таки п’ять днів.

Вода в озері дуже прозора і тепла. На поверхні і до глибини 20 футів (6,5–7 метрів) близько 28 градусів, а нижче починається термоклин – шар холодної і каламутної води. Інколи, коли я занурювався в термоклин, потрапляв у «лінзи» прозорої води, але дуже холодної і стерильно вільної від риби.

Перші три дні тренувань дали розуміння щодо більшості риб озера Бівер. Карпи, драми і баси – тих усюди вдосталь, а ось таких бажаних страйперів я бачив лише одного разу над самісіньким термоклином. А де і як шукати вуалаїв та кетфішів почав розуміти лише під кінець періоду тренувань.

Прислуховуючись до Майкового досвіду, який стверджує, що страйпери десь на межі холодної і теплої води, планую проводити довгі очікування в засадах на межі термоклину. Але тренування результату не дали… У підсумку маємо тільки одну точку, де вірогідна поява страйперів, яких там пару разів бачив Майк, і Striper Games ми вирішили почати саме там.

Першій день. Підйом ще вдосвіта, дорога до озера і на світанку вихід. Рівно о сьомій старт. Змагання почались!

Перші два занурення Майк бачить доволі великих страйперів, проте не встигає вистрелити. І все, далі у нас 7 годин прекрасних тренувань на затримку дихання. Я вийшов на доволі пристойний режим: хвилина чи трохи більше, відпочинок на поверхні і 2,15–2,45 під водою в очікуванні риби, яка не приходить. Насправді риби вдосталь! Під час занурення вона скрізь – коропи, драми, вуалаї та сомики, сила-силенна басів, а ось бажаного страйпера немає.

Десь у середині дня Білл неуважно вискакує на скелі біля берега і серйозно пошкоджує гвинт двигуна нашого катера. На диво, човник рухається і ми раз по раз, продовжуємо занурення під воду у пошуках нашої рибини.

Аж ось і час вийшов, ми повертаємось до марини на місце зустрічі всіх спортсменів і зважування риби.

З рибами, які зараховуються як залікові, вийшло десь 15 спортсменів, але й четверо українців з великими страйперами. Ось вона мить слави! У Чунюкіна найбільша здобич серед чоловіків, а Майорова посіла перше місце серед жінок. І всі у першій десяточці.

Цілий наступний день у мене займає ремонт гвинта із нержавіючої сталі,  рихтувати його дуже важко. Поки що ставимо резервний алюмінієвий. Слід відзначити, що і заміна гвинта – ще та проблема! Виявилося, що у Білла немає відповідного інструменту і потрібно його знайти і придбати.

Ремонтуючи човника, весь час думаю, де ж та риба. Доходжу висновку – треба йти в холодну воду. Костюмчик у мене тоненький, але все одно маю спробувати.

Завтра починається головний дводенний турнір, першій день – Game Fish Day – страйпера взяти необхідно! Ну і плюс інша риба, але ту я вже трошки розумію.

Вирішуємо, починати знову ж на тому самому місці. Човник наш ледь іде, коли прийшли – там вже ще один. Дотримуючись безпечної відстані, починаємо.

Перше занурення, глибина близько 11 метрів (36 футів), тут завал затоплених дерев. Холодно, темно. Рушниця у мене та, що і минулого дня, довжина – 80 см і вона задовга для такої прозорості, а точніше її відсутності. Потрібно поміняти на коротшу. І в цю мить прямо над рушницею, впритул до мене проходить великий страйпер!

Адреналін сягає вищої точки, всередині вирують страсті і геть не нормативна лексика. Я пливу до човна, беру іншу рушницю і занурююсь знову. Десь за півтори хвилини очікування, трохи вище над собою бачу ледь помітний силует величезної рибини. Тут би першу рушницю… Стріляю. Рибина вимотує кілька метрів линви з котушки, вириває з себе гарпун і тікає. Не пробив…

Заспокоюю нерви, перезаряджаюсь і знов – у підводні хащі. Глибина більша за 40 футів (12,5 метрів), дуже холодно і темно, але холоду я не відчуваю. Завмираю на ґрунті в очікуванні. Десь секунді на 50-й проміж дерев, більш інтуїтивно, ніж реально, помічаю щось, що рухається. Постріл! Запекла боротьба, рибина йде в корчі, я вимотую котушку і спливаю на поверхню. Коротка вентиляція і знову занурююсь, розплутуючи макраме, яке накрутив навколо дерев мій страйпер. Постріл влучний, риба на шнурі і я, щасливий, пересаджую її на кукан. Рибка невелика, близько 12 фунтів (5 кг), але все ж таки страйпер і тепер можна шукати іншу рибу. Розповідаю Майкові, де бачив страйперів, а сам рушаю за вуалаями.

На відміну від наших судаків, вуалаї активно плавають і не ховаються під корчами. Я вже розумію, як їх шукати, швиденько знаходжу двох залікового розміру – 18 дюймів (45 сантиметрів), потім невеличкого кетфіша, а Майк все шукає страйпера. Після закінчення другої години змінюємо позицію, потім переходимо на іншу точку, але все дарма.

Під кінець четвертої години знаходжу точку з вуалаями. «Судачки» доволі спокійні, гуляють уздовж кам’яних брил на 25-футовій глибині. У мене вони вже є, тому кличу сюди Майка. Після двох занурень з-під води виринає щаслива фізія – він взяв страйпера! А за півгодини – ще і вуалаїв, і ми в черговий раз змінюємо позицію.

Тепер маємо швиденько закрити норму по драмах та знайти сомиків. Я своїх трьох драмів беру досить швидко, а ось Майкові все не вдається знайти третього. Наразі залишається лише година і ми знову переходимо до сом’ячої точки. Майку не пощастило, а я все ж таки одного знайшов. Ось і час вийшов.

На зважуванні з’ясувалось мої українські колеги знову продемонстрували блискучий результат. У кожного по крупному страйперу, є і інша риба.

Галактіонов – на першому місці, в нього повний набір, за винятком «краппі».  Цих рибок десь знайшли лише гавайці. Світлана Майорова – безумовно перша серед жінок.

Я в загальному листі лише сьомий і третій у своєму ветеранському «Мастерс» дивізіоні.

На жаль, ми згаяли багато часу на переміщення і в очікуванні Майка.

Командна таблиця підтвердила – Україна перша, другу позицію посіли ветерани з Гаваїв. Українські жінки теж перші, ми з Майком лише четверті, але попереду ще один день… Найкрупніша рибина у 64-літнього ветерана Mike Van Haele – він взяв страйпера на 33,5 фунта – це трохи більше ніж 15 кілограмів! Дуже красива рибина і авжеж цікава і драматична розповідь про боротьбу з достойним супротивником.

Ввечері знов рихтую гвинт і готуюсь до карпової роботи. Тутешні карпи не такі вже й обережні, як наші, але вода прозора, і я додаю тиску в рушницю, змінюю гарпун на товстіший та ставлю довшу робочу линву. Маю бути впевненим у кожному пострілі.

Вирішальний останній день почався! Човен наш ледь їде, до того ж Білл вкотре наскакує на кам’яну брилу і вчергове псує гвинт. Цього разу відбив перо на «нозі» двигуна. Проте я встигаю за першу годину взяти 5 рибин, наступної – ще 6, і вже після двигун каже: «Ні!», і наш човен більше нікуди не їде. Тепер шанси впали «нижче плінтуса». Маємо змінювати тактику і останні п’ять годин полюємо поблизу човна, майже на одному місці. Знову довгі засади, аж ось на черговому зануренні бачу над собою два силуети великих риб. Стріляю по більшій, вона розмотує котушку і шалено опирається. Потужні поштовхи, раз по раз розбивають рану, і я бачу, як моя стріла ось-ось випаде із здобичі. Залишається ризикувати, пірнаю до риби і намагаюсь різким поштовхом, рукою, пробити рибину наскрізь. І мені це вдається! За пару хвилин величезний білий амур, а тут він зветься Grass Carp, вже в човні, а я продовжую роботу. В останню годину відмовляється «працювати» праве вухо. Проблеми з вирівнюванням тиску. Але навіть у такому стані мені пощастило взяти кількох риб.

За той час, поки ми з Майком кружляли навколо нашої нерухомої посудинки, до неї підійшли місцеві риболовні гіди, на професійному рибальському човні. Пол і Клер запропонували Біллові доправити нас в марину після закінчення часу змагань.

Чудові люди! Вони дочекалися фінішу і, зачепивши нашого човна на буксир, десь зо 5 кілометрів везли нас на базу, пригощаючи пивом і теревенячи про їхні і наші рибальські пригоди. Їхній човен оснащений «по повній», величезні телевізори: сонари – структурсканери – чартплоттери, електричні двигуни та безліч цікавої дрібноти.

Дуже сподобалось маневрування в марині за допомогою електричного двигуна. Два великих човни ошвартовані бортами, вийшли точнісінько на місце стоянки. Ну й до того чи варто казати, що «кляті капіталісти» не взяли жодного цента за послуги, ще й запитали, чим ще допомогти!

Отже, наступне завдання – встигнути перевантажити рибу в трак (автомобіль), вимити, хоча б первинно, човен від риб’ячої крові та слизу. І, нарешті, встигнути на місце зважування не пізніше означеного контрольного часу. Нервуємо… Але Білл газує і ми встигаємо за п’ять хвилин до контрольного часу…

Судді рахують хвости, у мене 24 рибини, у Майка 13. Мій амур потягнув на 33,65 фунта – тепер це найбільша рибина змагань!

Увечері всі збираємося в мексиканському ресторанчику, як на мене, доволі далеко, миль за п’ятдесят від озера. Треба зазначити, все дуже й дуже гостинно, весело і затишно! Напрочуд поживна їжа, що її забезпечили організатори (алкоголь, це власна справа кожного, купує собі сам за бажанням).

Після смачної вечері починається нагородження, а після, що зовсім для нас не звично, лотерея! Кожен привозить щось для лотереї й отримує за це певну кількість лотерейних квиточків, хто не привіз або хоче підвищити шанси, докуповує квитки. А далі все просто: випав номер, підходиш до столу з призами і береш, що до вподоби.

Нагородження теж незвичне, немає медалей, немає шикування. Всі сидять собі за столами, головний суддя оголошує результати, викликає номінанта. Той розповідає коротку оповідь або про велику рибу, або про ситуацію на цих змаганнях. А після отримує пам’ятну табличку, яку можна на камін, полицю або в кабінеті на столі поставити. Нагороджують не перших трьох, а шістьох або навіть першу десятку. Все дуже весело, по-дружньому, з жартами та щирими вітаннями. Хто має бажання, висловлює свої думки або слова вдячності. Дуже тепла, родинна та відверто дружня атмосфера!

Мої друзі Майк Макгуайр, який був організатором та душею цього чемпіонату, та Даррен Шилдс з Нової Зеландії, який робив подібний чемпіонат у себе в країні, вже давно кажуть, що час настав, і пропонують нам провести наступний чемпіонат 2023 року в Україні. Тут і Європі близенько і гарна нагода показати світові Україну ще і з такого боку. Може непоганий кворум зібратися. До речі, буквально кожен другий підходив із запитанням, а чи напевне буде чемпіонат в Україні?

Весь час я відповідав, що в країні складно, війна (хоч кого це стосується? Жоден спортивний мисливець на війну не пішов), ну і таке інше…

Водойм для такого заходу в нас кілька, але головне немає злагоди. Як-то кажуть «два Українці – три гетьмани..». І якщо Федерація і спортсмени зможуть поміж собою домовитись, може статися гарне свято.

Готуватися потрібно вже тепер.

Як на мене, це дуже вчасна нагода і для спорту, і для країни.

А чому б і ні?..


Текст: Андрій Лагутін
Фото: Dale Saunders

Leave a Response