Мис Горн, корсар Дрейк і «капітани-горністи»

share on:

Увазі читачів журналу пропонується уривок з нового, доповненого видання книги «Вирій – край альбатросів», автором якої є капітан вітрильника «Лель» Григорій Щербонос. Протягом чотирнадцяти місяців 2017–2018 років на цьому судні він разом з різними членами команди зумів досягти Вогняної Землі та обійти відомий острів Горн з його не менш знаним однойменним мисом.

«За сороковою нема закону. За п’ятдесятою Бога нема».
Стара моряцька приказка

Зацікавлене обговорення книжки «Вирій – край альбатросів» показало, що чимало хто недостатньо обізнаний з історією острова Горн, подіями навколо мису Горн, відкриттям протоки Дрейка. Я теж, правду кажучи, чимало довідався вже після походу, під час роботи над книгою. Тоді ж почув від друзів, що вартувало бодай одну-дві сторінки присвятити українським яхтсменам та їхнім суднам, котрі змогли здолати вельми складний, ризикований маршрут до мису Горн. Це й спонукало мене при підготовці другого видання моїх мандрівних оповідей зробити ось це невелике доповнення.

Розпочнемо оглядом відомостей про острів Горн та однойменний мис. Інформація розшукана мною в різноманітних джерелах, і будь-хто може сам знайти більше, особливо в Інтернеті.

Острів Горн поряд з іншими порівняно невеликими островами належить до мініархіпелагу Вулластон, який, своєю чергою, входить до архіпелагу Вогняна Земля. Найвища вершина острова здіймається над рівнем моря на 417 метрів. Мис Горн – південний край однойменного острова, розташований у точці з координатами 55° 59ˊ південної широти і 67° 16ˊ західної довготи. Він омивається водами протоки Дрейка, яка відокремлює Вогняну Землю від Антарктиди. Ця протока вважається однією з найважчих для подолання на океанських просторах, адже її розташування перебуває під постійним впливом одного з найжорстокіших поєднань вітру і води. Статистика з 1982 по 1999 роки повідомляє, що середній максимум швидкості вітру становить 84 вузли (156 км/год.), а абсолютний максимум – 119 вузлів (229 км/год.). Спаси Боже, опинитися тут в цю мить!

Мис Горн – найпівденніший пункт острова Горн, що належить до мініархіпелагу Вулластон

А ось вітер, що витворяє отаке, зветься williwaw («віллівоу»). Однак нерідко місцеві жителі називають його, як і на континенті, «памперо», то й я користувався зручним для них, але дещо неточним терміном. Насправді, це катабатичний вітер, утворений великою масою холодного повітря, що різко спускається з верхніх шарів атмосфери до водної поверхні. Безсумнівно, що будь-якої пори року віллівоу становить найбільшу і найнесподіванішу загрозу для кожного судна, що йде повз мис Горн. Термін «віллівоу» має корінне південноамериканське походження для означення вітрів у високих широтах біля архіпелагу Вогняна Земля. Моряки з північних широт, уперше побачивши, як цей вітер спочатку перетворює воду в білу шаленість, а невдовзі на повний хаос, слушно порівняли це грізне явище з дією на них вогняного напою – міцного віскі.

Морські історики стверджують, що лише у ХVІІІ столітті в районі мису Горн потонуло близько 200 вітрильників, а за всі роки тут загинуло понад 15 тисяч моряків. Тож недаремно закріпилась як відмітна ознака людини, що пройшла протокою Дрейка, оминаючи мис Горн, і залишилася живою, мідна або срібна (залежно від особистих статків) сережка в лівому вусі.

З 1945 року острів Горн і прилеглий архіпелаг входять у Національний парк, а з 2005 року вся територія між Кордильєрі-Дарвін і мисом Горн оголошена «Біосферним резервом ЮНЕСКО».

У наш час на острові проживає сім’я чилійського військового моряка, який відповідає за безпеку мореплавства в цьому районі. Крім цього, він наглядає за маяком, встановленим тут у 1962 році. Зазвичай, це річне відрядження.

Діючий маяк на мисі Горн

Запитують, коли тут буває краще: влітку чи взимку? Загалом – ніколи. Але взимку погода більш стійка на тривалих відрізках часу, незалежно від того, погана вона чи хороша. А ось влітку вона здатна за кілька хвилин перемінитись від повного затишшя до урагану, що змітає все на своєму шляху. Капітан, що кілька років служив на сторожовому корветі чилійських морських сил і з яким я мав нагоду поспілкуватись, розповів таке: якось влітку в районі мису Горн з цілком ясного неба на їхнє судно налетів такої сили порив вітру, що накренив судно більше як на 90 градусів, так, що наступна хвиля повністю вкрила його корпус. Оповідач у той момент подумав, що корвет піде на дно, а він більше ніколи не побачить цей світ.

Дещо з історії мореплавання, у тому числі й про протоку Дрейка. Відомо, що у Середньовіччі поміж знаті Старого світу спеції цінувалися дорожче золота. У ХVІ столітті європейці вже знали про два шляхи до таких пряностей – ласих скарбниць нових земель: Індії, Індонезії, Молуккських островів. Перший напрямок, виявлений у 1498 році португальцем Васко да Гама, вів навколо мису Доброї Надії, а другий – через протоку Всіх Святих, відкриту іспанцем Фернаном Магелланом у 1520 році і удостоєну пізніше його імені.

Після досягнення Христофором Колумбом нових земель, що лежали на захід від Європи, з іншої сторони океану, була оформлена в 1494 році угода між Іспанією та Португалією, згідно з якою усі землі на схід від меридіана 44° W мали належати Португалії, а на захід – Іспанії, а всім іншим туди зась. Такий важливий документ був навіть погоджений з Папою Римським, який видав з цього приводу папську буллу. Але дві нові морські держави – Голландія і Англія, які на той час суттєво зміцнювалися, не дуже хотіли звертати увагу на заборону.

Великі географічні відкриття XV – XVII століть створили інше уявлення про навколишній світ, європейці відкрили для себе нові землі і морські маршрути до них. Хоч надалі й продовжувала існувати думка, що нововідкриті на заході території тягнуться нерозривно на південь (у тому числі нинішній архіпелаг Вогняна Земля) і з’єднані в одне ціле з якоюсь міфічною Terra Australis Incognita або таємничою Південною землею (теперішньою Антарктидою). При цьому існувало припущення, що інших проток, крім Магелланової, які уможливлюють прохід у води Тихого океану, немає.

Френсіс Дрейк

Тим часом за участі англійської королеви Єлизавети І у 1577 році організовується синдикат з метою заподіяти шкоду її давньому ворогу – королю Іспанії Філіпу ІІ. Бути основним виконавцем цієї місії покладалося на відомого корсара Френсіса Дрейка, який теж мав старі порахунки з Іспанською короною. А фінансувало цей захід значною мірою найближче оточення королеви, у тому числі й в особі її фаворита, лорд-канцлера сера Христофора Геттона. Під проводом адмірала Дрейка опинилася флотилія з п’яти суден. До її складу входили флагманський трищогловий галеон «Пелікан» (водотоннажність – 100 тонн та площа вітрил – 386 квадратних метрів), віце-адміральський барк «Єлизавета» (80 тонн) та інші кораблі – «Лебідь» (50 тонн), «Златоцвіт» (30 тонн), «Бенедикт» (15 тонн). З різних причин до Магелланової протоки змогли дійти лише три судна: «Пелікан», який перед входом у затоку був перейменований на «Золоту лань» (на честь сера Христофора Геттона, в гербі якого була золота лань), а також «Єлизавета» і «Златоцвіт».

Від часу плавання Магеллана тільки двом капітанам вдалося пройти протокою Всіх Святих: у 1525 році це здійснив іспанець Гарсія де Лоайса, а у 1540 році – його співвітчизник Алонзо де Камарго. І, нарешті, у вересні 1577 року флотилія під командуванням англійця, адмірала-корсара Френсіса Дрейка дійшла до Тихого океану. На біду, вночі 8 вересня розігралася невиданної сили буря. Вона не стихала 52 доби, хіба час від часу лише підсилюючись, і Дрейк перестав бачити інші судна. Оскаженілий вітер відніс «Золоту лань» невідомо куди, майже до 57 градуса південної широти. Аж тільки 28 жовтня шторм закінчився так само неочікувано, як і почався. «Золота лань», зробивши коло пошани, опинилася майже на тому ж місці, де вже була два місяці до цього – недалеко на південь від високих скелястих островів (це й був мініархіпелаг Вулластон), за якими ще південніше знову починався необмежений водний простір. Дрейк зрозумів, що жодної «Терра інкогніта», яка тягнеться аж до південного полюса, не існує. Щоб трохи відпочити після двомісячного шторму, Дрейк вирішує стати на кітву біля найпівденнішого острова (його сучасна назва Горн), дозволяє екіпажу висадитися на берег і провести там дві доби. Пастор Флетчер, взявши необхідний інструмент, подався до крайньої південної точки (сучасний мис Горн), де на найбільшій кам’яній глибі вирубав напис, вказавши ім’я її Величності, назву Королівства, дату від народження Христа – рік, день і місяць. Дрейк дав назву всім навколишнім островам Єлизаветинські, а землі, що на північ (сучасна Вогняна Земля) – Terra Nunc Benе Cognita, тобто «Земля тепер добре відома».

Схематичний малюнок Єлизаветинського острова (сучасний острів Горн) пастора Френсіса Флетчера

30 жовтня Френсіс Дрейк повертає знову на північ і продовжує свій сповнений таємниць шлях уздовж перуанських (сучасних чилійських) берегів до 30 градуса південної широти. Там, відповідно до попередньої домовленості, він мав зустрітися з іншими кораблями своєї флотилії у випадку, якщо вони загубляться. Нікого не дочекавшись, Дрейк вирушає далі на північ, грабуючи все узбережжя Південної Америки, яке належало Іспанії. Розуміючи, що іспанці очікуватимуть на нього, як він повертатиметься в Атлантику (біля Магелланової протоки або біля мису Доброї Надії), Дрейк вирішує віднайти ще один, третій прохід в Атлантику – Північний. «Золота лань» піднялась аж до 48-го градуса північної широти, тобто недалеко до нинішнього канадського Ванкувера. Так далеко на північ уздовж тихоокеанського узбережжя Північної Америки раніше не підіймався жоден європейський корабель. Тепер увесь такелаж і палуба «Золотої лані» вкрилися товстим шаром криги, але ніякого третього проходу в Атлантику Дрейк не знайшов, то й повернув знову на південь. Діставшись до 38-го градуса північної широти, 17 квітня 1579 року «Золота лань» віддала кітву в бухті, що на північ від сучасного Сан-Франциско, і яка й дотепер має назву затока Дрейка. Як писав пастор Флетчер, Дрейк зустрівся тут з місцевим вождем, й після його неодноразових прохань, він від імені королеви взяв «скіпетр, корону і владу в свої руки». Дрейк назвав це королівство «Новим Альбіоном».

Відправляючись далі, Френсіс Дрейк, відповідно до традицій свого часу, «застовпив» усі землі, які простягались на північ від тодішньої Мексики, встановивши високий стовп з мідною дошкою, на якій був вибитий такий текст: «Хай буде відомо всім людям, що 17 червня 1579 року по Божій милості й від імені її Величності Королеви Англійської і її наступників, я взяв у володіння це королівство, чий король і народ по власному бажанню передали її Величності свої права на всю землю, названу мною, до відома всіх людей, Новим Альбіоном. Френсіс Дрейк».

Френсіс Дрейк зустрічається з місцевим вождем у бухті, що на північ від сучасного Сан-Франциско

Відремонтувавши судно та поповнивши з допомогою місцевого вождя свої припаси, Дрейк продовжує шлях, не без труднощів долаючи океанські простори. Спочатку був Тихий океан, де на Молуккських островах (Острови Прянощів) поповнюють запаси провізії, далі – Індійський океан. Зрештою, обійшовши африканський мис Доброї Надії, адмірал-корсар Френсіс Дрейк щасливо повертається в Англію, завершуючи другу в світовій історії навколосвітню мандрівку (після караки «Вікторія» Фернана Магеллана).

26 березня 1580 року галеон «Золота лань» підійшов до міста Плімут і став на кітву біля острова, що навпроти нього. Цей острів незабаром теж назвали островом Дрейка. У Плімуті Дрейк довідався про долю інших суден зі своєї флотилії. «Златоцвіт» з усією командою затонув у тій страшній бурі при виході в Тихий океан. А ось барку «Єлизавета» вдалося сховатись в одній з бухт Магелланової протоки. Через два місяці, перечекавши бурю, капітан вирішив, що уціліло тільки їхнє судно, і, всупереч раніше отриманому від Дрейка наказу, подався Магеллановою протокою на схід та в червні 1579 році повернувся до Англії.

Вернувшись, Дрейк здав до королівської скарбниці в Тауері понад 20 тонн золота і срібла, скарб був оцінений у 600 тисяч фунтів стерлінгів. Пайовикам синдикату Дрейка належав прибуток у 4700%, більшість з якого отримала королева. Єлизавета І на знак вдячності возвела Дрейка у лицарі – в ті часи це була дуже висока відзнака, а трохи пізніше надала йому ще й титул пера, таких тоді було всього 60 осіб. Галеон «Золота лань» поставили в спеціально збудований док, куди ще багато років ходили відвідувачі, щоб помилуватися морською славою Англії. Завдяки отриманим коштам підприємливі пайовики Дрейкового підприємства змогли в майбутньому створити Британську Ост-Індійську компанію, заклавши на віки фінансову могутність Англії.

Мапа навколосвітньої подорожі Френсіса Дрейка. Автор невідомий, приблизно 1590 рік

А ось відкриття протоки між Вогняною Землею і Антарктидою залишалося тривалий час у таємниці. Тільки в 1616 році, тобто через 38 років після її відкриття, у голландському місті Горн купець Айзек Ле Мер і мореплавець Віллем Схаутен уклали партнерство задля пошуку нового маршруту, щоб на законних підставах подолати монополію підприємств, об’єднаних у Британську Ост-Індійську компанію, що активно займалася торгівлею зі Сходом.

У той час серед морського товариства все частіше ширилися чутки, що південніше Магелланової протоки існує ще один прохід у Тихий океан.

Отож, у травні 1615 року два кораблі під командуванням Схаутена і сина Ле Мера Джейкоба таємно покинули голландське місто Горн. Це були Eendracht водотоннажністю 360 тонн і Hoorn – 110 тонн, маючи на борту екіпажі з 65 і 22 осіб, відповідно. Успішно перетнувши Атлантичний океан, кораблі зайшли в аргентинське місто Пуерто-Десеадо для ремонту, де під час конопачення корабель «Горн» загорівся, вогонь зупинити не вдалося.

Копія «Золотої лані» в сухому доці – музеї, Лондон

Після цього «Ендрахт», продовживши рух на південь наодинці, у кінці січня 1616 року ввійшов у протоку, яку було названо Ле Мер. Острів на схід від протоки назвали Het Stafen Land – Генеральні Штати (одна з тогочасних назв Нідерландів). А суходіл, що був на захід, отримав назву Маурісіо де Нассау (за Магеллановим іменуванням – це Вогняна Земля). Наступними вони виявили два невеликі скелясті острови, а ще далі на захід, між двома виступаючими вершинами побачили мис. Мореплавці сприйняли його як найпівденнішу точку Маурісіо де Нассау і, не помітивши перед собою більше ніякої землі, вирішили, що перед ними Тихий океан. Одночасно було пойменовано нове місце – мис отримав назву Горн на честь рідного міста відкривачів. На радощах капітан дав наказ відсвяткувати цю важливу подію потрійною порцією вина, і навіть погода сприяла цьому – була на диво лагідна. Прямуючи далі на захід, «Ендрахт» таки вийшов у Тихий океан, здійснивши, як виявилося, перше зареєстроване плавання нововідкритою протокою.

Як не дивно, але свою сучасну назву ця протока отримала аж у ХХ столітті, так її назвав Ернест Генрі Шеклтон під час Імперської транс-антарктичної експедиції 1914–1917 років. З часом з’ясувалося, що нова протока має вражаючі розміри – 400 км завдовжки і 820 км завширшки. Протока Дрейка відома серед моряків своїми страшенними штормами з хвилями висотою понад 10 метрів, які вирують тут більшу частину року. Розташована між 56° і (приблизно) 60° південної широти, протока якнайкраще відповідає старій моряцькій приказці: «За сороковою нема закону. За п’ятдесятою Бога нема».

Тим часом в Іспанії звістка про відкриття нового шляху в Тихий океан викликала велику тривогу, адже під ударом опинялися всі південноамериканські колонії. Король Іспанії Філіп ІІІ наказав негайно спорядити експедицію, аби перевірити відкриття Схаутена і Ле Мера. У 1618 році два кораблі під командуванням братів Гарсія-дель Нодаль – Бартоломе і Гонсало вирушили до південних широт. Їм першим поталанило обійти Вогняну Землю і повернутися в Атлантичний океан вже Магеллановою протокою, підтвердивши тим самим відкриття голландців. На додаток вони перейменували мис Горн на мис Сан-Ільдефонсо (ісп. Cabo San Ildefonso).

У 1642 році була відправлена нова голландська експедиція з метою завоювання чилійського узбережжя. Експедиція сумно відзначилась першою кораблетрощею біля мису Горн, його жертвою стало судно «Оранжі Бум».

А ось у 1741 році англійська ескадра під командуванням Джорджа Ансона обходила мис Горн у жахливих умовах. Досягнувши острова Хуана Фернанда, на її кораблях були живими не більше третини команди.

Безперечно, страшні описи проходу мису Горн стали однією з причин того, що з тих давніх часів моряки різних країн незмінно воліли долати труднощі Магелланової протоки, ніж наражатися на смертельну небезпеку мису Горн.

Своєї популярності маршрут уздовж мису Горн досяг в епоху кліперів з 1856 до 1914 року. Цей період став найяскравішим в історії мореплавання вітрильними суднами та пам’ятний знаним прикладом з «вінджамером» (витискувач вітру) кліпером Cutty Sark. Маючи довжину понад 58 метрів, висоту грот-щогли понад 45 метрів і 3000 квадратних метрів площі вітрил, він розвивав швидкість до 17 вузлів, встановивши в одному плаванні рекорд: пройшов відстань 2180 морських миль (4037 км) лише за один тиждень.

Однак цей славний час минув, відколи розпочалося поетапне введення в дію (серпень 1915 року) Панамського каналу та набуває розвиток пароплавобудування. Остання гонка «вінджамерів» з обминанням мису Горн, в якій брали участь 13 вітрильників з вантажем пшениці з Австралії до Європи, відбулася в 1939 році. Тепер трансокеанський шлях через мис Горн викорис товується лише деякими супертанкерами та гігантськими балкерами, розміри яких не дозволяють скористатися Панамським каналом або Магеллановою протокою.

Однак естафету перехопили круїзні судна та спортивні вітрильники. Приклад показали такі відчайдухи-яхтсмени, як Френсіс Чичестер, Муатісьє, Жанішон, Понсе, Таборлі і багато-багато інших з різних країн. Боротьба за здобуття мису Горн продовжується й триває донині.

А вітер, що витворяє таке, називають «віллівоу»

Тут хочеться зупинитися на іншій темі. У морській співдружності ще з другої половини ХІХ століття зародилася традиція, що пов’язує між собою мис Горн і капітанів, які його обігнули, командуючи більшими чи меншими вітрильниками. Цих капітанів називають Cape Horners – «мисогорнці» або «горністи». Та варто розрізняти тих, хто побував біля острова Горн як турист на комфортабельному кораблі чи сучасній вишуканій яхті, безтурботно насолоджуючись мандрівкою, і тих, хто дістався бажаних координат тяжкою працею, пов’язаною з неабияким ризиком. Ось чому останні, маючи за собою суворий досвід, життєвий інтерес, об’єднуються у свої спільноти. У 1937 році групою французьких «капітанів-горністів» у порту Сенс-Мало була створена асоціація під назвою «Братство капітанів далекого плавання, які пройшли повз мис Горн», з 1950 року вона стала міжнародною. Однак у 2003 році асоціація перестала існувати через смерть останнього з її засновників. Натомість у 1987 році в Чилі виникло «Братство капітанів мису Горн», яке, зокрема, встановило на вершині над мисом монумент у пам’ять загиблим морякам. Яхтсмени також знають про сучасну спілку капітанів-горністів, що діє в місті Горн, Нідерланди, яка теж має статус міжнародної. Наскільки мені відомо, до її рядів зараховуються лише ті, хто мав за мету своїми силами досягти мису Горн, а не ті, хто опинився біля нього з іншою ціллю (комерційні рейси, круїзні маршрути тощо).

Та хочеться звернутися до минувшини, коли багато що виглядало по-іншому, небезпека чатувала будь-де. Але сміливці вирушали в путь пізнавати нові світи, стаючи першими, отримуючи визнання, нагороди, або й нерідко гинучи на підходах до острова Горн. Серед тих, кого, на мою думку, варто було б визнати найпершим вітчизняним капітаном-горністом, бачу особу Юрія Лисянського, вихідця з колишнього козацького полкового міста Ніжин, що на Чернігівщині. Він був капітаном на шлюпі «Нева», який разом з іншим кораблем «Надежда» у 1803–1806 роках здійснив найпершу російську навколосвітню морську експедицію, прославляючи імперію, котрій вірно служив, «не жаліючи живота свого». Саме тоді – понад два століття тому – в березні 1804 року сталася небуденна подія: шлюп Лисянського перетнув траверз мису Горн, хоч і знаходився на чималій віддалі від нього. Зрозуміло, що судно з відомих причин не йшло під жовто-блакитним прапором, утім, попри всілякі знегоди першим з-поміж українців (та й з-поміж росіян теж) у цих далеких і грізних широтах побував козацький нащадок капітан-лейтенант Юрій Федорович Лисянський. Будемо про нього пам’ятати!

На вершині о. Горн — пам’ятна стела і пам’ятник загиблим морякам

Звернімося до ще однієї сторінки минувшини. Серед підкорювачів мису Горн буде справедливо згадати про нашого співвітчизника капітана-горніста Бориса Немирова, який обійшов мис Горн ще в 1988 році під час навколосвітнього походу яхти «Ікар», здійсненого вперше за радянських часів. Будували яхту на Чорноморському суднобудівному заводі в українському місті Миколаєві за кошти Миколаївського кораблебудівного інституту, суднобудівного заводу та силами ентузіастів-яхтсменів. Це двощогловий вітрильник довжиною 16,05 метра, водовиміщенням 27,6 тонни, корпус суцільнозварний зі сталі, площа вітрил – 150 квадратних метрів. Цікаво відзначити, що у порівнянні з іншими, перерахованими нижче українськими вітрильниками, маємо показовий випадок, коли фінансування експедиції відбувалося майже повністю за державний рахунок. Високий професіоналізм капітана і підтримка обласного керівництва дозволили успішно здійснити важке, далеке спортивне плавання, хоча різних моряцьких проблем їм теж, звичайно, вистачало. Пам’ятатимемо й про цих мужніх яхтсменів!

Ведучи мову про сучасне вітчизняне вітрильне товариство, скажемо, що практично маємо лише кількох яхтових капітанів, які під прапором України змогли обійти на вітрильнику мис Горн. Це правда: за тридцять років не набралося більшої кількості тих, кому вдалося організувати та здійснити почесну і складну місію. Дійсно, не кожному таке під силу, тому лише одиниці поки що змогли провести своє судно і команду небезпечним маршрутом. Коротко про них у хронологічному порядку.

Першим, хто пройшов повз мис Горн і зафіксував це, як належить, був Євген Платон на яхті «Гетьман Сагайдачний» під українським прапором. Ця подія відбулася під час навколосвітніх перегонів Whitbread Round the World Race (з 2001 року Volvo Ocean Race, з 2020 року The Ocean Race), які тривали протягом 1993–1994 років. Цікаво, що вітрильник «Гетьман Сагайдачний», спроєктований одним з найвідоміших у світі яхтових конструкторів Брюсом Фарром, був побудований із застосуванням найсучасніших тоді матеріалів та технологій на авіабудівному підприємстві в Харкові. Призначення цього перегонового судна з 16-особовим екіпажем – змагання під вітрилами. Й участь у перегонах не передбачала як виключну ціль мис Горн, він був лише однією з численних навігаційних небезпек на маршруті. Про ці змагання можна довідатися з книжки Платона, що має, як на мене, дивну назву «Русские идут», після прочитання якої маю суперечливі враження. Але як є, так є – історію не зміниш. Славний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний ходив досить вдало походом на Москву в 1618 році, а вітрильнику «Гетьман Сагайдачний» випало в престижних перегонах уперше пронести повз мис Горн жовто-блакитний прапор України.  

Повз мис Горн пройшов також й Анатолій Верба, один з найкращих яхтових капітанів України. Сталося це під час тих самих перегонів Whitbreаd Round the World Race 1993–1994, коли він був капітаном новозбудованої яхти «Одеса 200». Її будівництво завершувалося в Сполучених Штатах Америки й відтак вона йшла під прапором США. Ця прикра обставина, гадаю, не дає змоги, на жаль, побачити прізвище Верби у списку капітанів-горністів, які пройшли повз мис Горн під українським прапором.

Тож буде справедливо вважати капітана яхти «Купава» Юрія Бондаря другим, хто на яхті під українським прапором досягнув бажаної мети – мис Горн. Сталося це у 2010 році. Тоді на збудованому власними руками дерев’яному 30-футовому вітрильнику з двигуном, але без гвинта, що був втрачений ще на підході до мису СанДієго, його екіпаж зробив майже неможливе. Яхта «Купава» перетнула траверз маяка на мисі Горн, йдучи проти течії зі сходу на захід за зустрічного штормового вітру. Таке взагалі мало кому вдається. Крім Юрія, на борту «Купави» було ще троє українців: старший помічник Андрій Зубенко, матроси Геннадій Старіков і Віктор Копайгородський.

Табличка, яку залишив екіпаж яхти «Купава» у 2010 році: до Києва 14767 км, Пуерто-Вільямс

До Аргентини у складі екіпажу «Купави» був кінорежисер і яхтсмен Михайло Іллєнко, який зійшов на берег у Буенос Айресі й незабаром у горах Андах, що на кордоні Аргентини і Чилі, відзняв кадри до свого фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь».

Здійснене Юрієм Бондарем зі своєю славною командою заслуговує навіки залишитися в історії вітрильництва України. Адже пройшовши мис Горн, він продовжив рух на захід і першим серед яхтсменів-українців пройшов протоками Бігль, О’Брейн, Балленеро, Брекнок, Кокборн, Магдалена, а далі, подавшись Магеллановою протокою на північ, вийшов у Тихий океан. Здолавши Індійський океан, Червоне море, Суецький канал, Середземне море, Юрій Бондар разом з Андрієм Зубенком замкнули свої навколосвітні мандри в Егейському морі. Думаю, не скоро комусь вдасться здійснити подібне, та вважаю це справжнім подвигом. А Юрій Бондар має повне право бути зарахованим до списку капітанів-горністів з України.

Третім українським капітаном, що зумів під українським прапором разом з екіпажем обійти острів Горн на збудованій власноруч 37-футовій яхті «Лель» і подати сигнал на маяк мису Горн, став автор цих рядків Григорій Щербонос. Маючи велике бажання повторити маршрут «Купави», мені, на жаль, вдалося тільки краєчком торкнутися до слави Юриної яхти. Але й досягнуте дуже тішить мене. Й офіційний Сертифікат «Перетин мису Горн», отриманий від чилійської влади, підтверджує, що подія мала місце. З приємністю згадується, як 27 березня 2018 року о 10 годині яхта «Лель» стартувала з міста Пуерто-Вільямс і, обійшовши острів Горн проти годинникової стрілки, перетнула траверс маяка на мисі Горн уночі, о 1 год. 10 хв. 28 березня за досить свіжого вітру, до 28 вузлів. Те, чого я прагнув, звершилося, і, на диво, мені пощастило опинитися в списку капітанів-горністів з України.

Офіційний сертифікат «Перетин мису Горн» Григорія Щербоноса

Зрештою, не так важливим є формальне перебування в якійсь спілці, як сам факт досягнення мети. А тут незалежна Україна має чотирьох капітанів – Євгена Платона, Анатолія Вербу, Юру Бондаря і Григорія Щербоноса, які зуміли провести свої вітрильники повз мис Горн.

Згодом наступним (і другим) після «Купави» мій вітрильник «Лель», пройшовши протоками Бігль, О’Брейн, Балленеро, увійшов у води Тихого океану і продовжив шлях далі протоками Брекнок, Кокборн, Магдалена. Останньою протокою на цьому відрізку шляху стала Магелланова, якою ми прямували вже на схід, знову до Атлантичного океану. Виходить, що «Лель» певним чином повторив шлях братів Нодаль, які зробили це першими.

Довгоочікувані сертифікати «Перетин мису Горн», 2 квітня 2018 року

Нарешті, ще майже через п’ять місяців, борючись із зустрічними штормами, вітром та хвилями, яхта «Лель» щасливо повернулася додому в Україну, пройшовши за 14 місяців майже 25 тисяч морських миль.

У наші дні обійти мис Горн може будь-хто, якщо є бажання і кошти. У містах Ушуайя та Пуерто-Вільямс я бачив кілька десятків зроблених з металу яхт-криголамів, на яких працюють професіонали, котрі за певну суму «зелених» з комфортом провезуть клієнтів, куди їм заманеться, навіть коло мису Горн теж. А ось пройти самостійно під вітрилами повз мис Горн на власноруч збудованій 30–40-футовій яхті з екіпажем, що складається з 4–5 яхтсменів-любителів, та ще й за власні кошти – це зовсім інша справа. І цим, направду, можна пишатися, та й не кожному вдається потрапити до добірного товариства капітанів горністів.

Пошматований вітром український прапор з яхти «Лель» у кают-компанії вітрильника «Мікальві», Пуерто-Вільямс

Сподіватимемося на нових відчайдух з України, які спрямують свої вітрильники під вітчизняним прапором до Вогняної Землі, бо, попри все, мис Горн вартує того, щоб спробувати здолати його, перевірити себе, ким ти є!

Грудень 2020 року

Найменша серед рівних – яхта «Лель» крайня справа, Ушуайя

Текст: Григорій ЩЕРБОНОС
Фото з архівів автора та журналу «Шкіпер»

Leave a Response