Музей «Мері Роуз» знаходиться в Портсмуті, на березі протоки Солент, яка відокремлює Англію від острова Уайт. Саме тут розташовувалась найбільша корабельня Англії, а тепер зберігаються найвідоміші вітрильники в історії. В однойменному музеї «Мері Роуз» експонуються рештки великого, у всіх сенсах, корабля. Вцілілий лише правий борт, але він становить велику цінність в історії розвитку кораблебудування. Це був найбільший за розмірами і найпотужніший за кількістю гармат корабель свого часу. Каракка «Мері Роуз» була побудована як флагман королівського флоту Генріха VIII другого монарха з династії Тюдорів.
Історію та таємниці цього найстарішого в світі вітрильника, який було піднято на поверхню, розповів Джонатан Адамс, професор Саутгемптонського центру підводної археології у Великобританії. Саме під час праці над цим кораблем він отримав досвід і визнання у світовій підводній корабельній археології. У 1977 році, щойно закінчивши університет, він прийшов до керівника дослідницького проєкту «Мері Роуз» і попросив зарахувати його в команду. З того дня і до сьогодні цей корабель відкриває йому свої таємниці. Дослівно він сказав так: «Мені і досі цікаво спостерігати за ним».
Версій з приводу, чому затонула «Мері Роуз» існувало стільки, скільки вчених працювало з кораблем. Жодна з них не врахувала всіх деталей подій 1545 року. Професор Джон Адамс детально вивчив вусі аспекти трагедії і поділився з нами своїми висновками. В той роковий день всі фактори загибелі судна зійшлися разом в один момент, хоча кожен з них окремо не міг стати загрозою для раптового занурення вітрильника під воду. Вони відбулись несподівано, якраз під час битви з французами. «Мері Роуз» виконувала маневр для залпу з гармат, про що свідчать всі заряджені гармати, але за невідомих обставин вони так і не вистрелили. Раптова втрата остійності судна стала ключовим моментом трагедії, якій передувала низка подій. Корабель був щойно спущений на воду після так званого англійського «великого ремонту», під час якого, по суті, було перебудовано значну частину судна. Частково були розібрані надбудови і побудовані нові з обшивкою дощок більшої товщини. Також була збільшена, а точніше, нарощена у висоту, товщина бімсів на палубі і замінено настил самої палуби на масивніший. Збільшили і кількість великих гармат, їх встановили вздовж всього борту, хоча до цього вони були тільки в носовій і кормовій частині судна. В цілому корабель отримав значну додаткову вагу, яка призвела до зміщення центру ваги і, в результаті, до зменшення остійності, хоча цей параметр не був критичним і цілком допустимим для такого судна. Ще один негативний результат такої реконструкції – корабель збільшив свою углибку, а відстань від ватерлінії до кромки портів зменшилась з 1,2–1,3 м до 0,5–0,6 м, тобто майже вдвічі.
Додамо до всіх цих змін людський фактор, а саме: в той день на судні було майже вдвічі більше людей, ніж необхідно, корабель був просто переповнений. На флоті було дуже багато бажаючих нести службу саме на флагманському судні. В момент маневрування під час різких і гострих хвиль, хоча це навіть не був шторм, корабель міг занадто сильно нахилитись і зачерпнути воду через відкриті гарматні порти. Це і стало найімовірнішою причиною загибелі «Мері Роуз».
Для англійців це дуже символічний корабель, оскільки він був побудований у самій Англії і мав велику славу. Тому навіть принц Чарльз пірнав і працював на рівні з археологами, вивчаючи рештки судна. Для вчених цей вітрильник має велику цінність як живий приклад розвитку технологій і принципів кораблебудування. В процесі розкопок остаточного рішення про підйом судна прийнято не було. Якби виникла хоч найменша загроза руйнування решток «Мері Роуз» – всі роботи припинили б негайно, а для збереження цілісності решток їх би засипали піском. Роботи із судном почалися як дослідження, а завершилися великою подією підняття корабля і побудовою високотехнологічного сучасного музею.
Деталі корабля «Мері Роуз» 
Дослідження почалися з розкопок носової і кормової частини, щоб визначити основні параметри, а саме: довжину і ширину, та з’ясувати. в якому стані деревина. Визначивши форму і розмір судна, був детально опрацьований план з підняття «Мері Роуз». Точніше, вітрильник мали підняти з ґрунту, не порушивши цілісності решток, і перемістити під водою на заздалегідь підготовлений стапель, що повторював точну форму обводів корпусу. Ще одним дуже відповідальним було рішення про відокремлення форштевня від корпусу. Оскільки носова частина корпусу була дуже пошкоджена і зруйнована, тому форштевень під час підйому можна було просто втратити. Його теж підняли, але пізніше, під час розкопок 2003–2005 років і теж готують до експозиції в музеї. Основною і найскладнішою частиною робіт з підняття корпусу була необхідність зрушення з місця і відокремлення від дна решток, не зруйнувавши їх, адже в цей момент міг виникнути ефект присмоктування до дна, який міг значно завадити процесу. Для уникнення такої проблеми, вчені вирішили зробити тунель під кораблем, при цьому поступово підвішуючи «Мері Роуз» на металевих тросах. Спеціальна рама для закріплення тросів була виготовлена заздалегідь і закріплена на 4-х опорах над кораблем, вона мала зрушити з місця корпус і дуже обережно підняти його з дна. Щоб закріпити троси і уникнути деформації корпусу, рештки судна свердлили наскрізь зсередини, куди вставлялися великі рим-болти, кінці яких водолази навпомацки знаходили із зовнішньої сторони судна в процесі підкопу і влаштування тунелю. На кінцях рим-болтів встановлювали масивну резинку і підтримуючу дерев’яну подушку, які разом і повинні були тримати всю вагу судна. Із середини троси підв’язували до рами хрест-навхрест, щоб уникнути зайвих коливань. Цей процес тривав майже 4 місяці і було встановлено близько 120 рим-болтів із тросами.
Процес зрушення з місця і переміщення на стапель, який став колискою для решток, тривав усього одну ніч. У цю вирішальну ніч і виникло те страшне питання «піднімати чи засипати піском»! У найвідповідальніший момент, коли судно легенько відірвалося від ґрунту, і почався процес підняття на достатню висоту для переміщення під водою на стапель, Джон Адамс був у воді. Це він керував процесом: необхідно було кожну з чотирьох опор по черзі підкручувати на один сантиметр, щоб симетрично і рівномірно піднімати «Мері Роуз». Раптово одна з опор не витримала і почала руйнуватись, на ній ніби хтось перерубав болти, що тримали конструкцію з рештками і вся рама із судном впала. В той момент це могло стати остаточною загибеллю старовинного вітрильника і втратою його назавжди. Якби рама повністю завалилася на корабель, вона б стала причиною трагедії, але сталась найнеймовірніша річ – судно взагалі не зазнало ушкоджень, а от металева масивна рама навіть зігнулася від удару. Ситуація була фатальна та не безнадійна. На всякий випадок на поверхні чергував велетенський плавучий кран і за його допомогою підняли металеву рамку разом з рештками та обережно під водою перемістили на стапель. Тільки після цього вся команда змогла видихнути з полегшенням. У цій історії ще неймовірнішим став ранок – фінал підйому з води, коли всі човни вийшли з портів зустрічати «Мері Роуз», до самого обрію виднілися малі і великі, вітрильні і моторні яхти та човни – всі зустрічали легенду англійського флоту. Осінь 1982 року стала новим днем народження судна і корабель отримав друге життя в музеї.
Корабель відкрив археологам свої таємниці і зруйнував безліч легенд. По- перше, обшивка корпусу не була клінкерна, як вважалося раніше, вона виконана вгладь і на скулах влаштована з дощок товщиною 10 см – справжній тогочасний броненосець. Всі великі гармати були встановлені на лафетах, конструкція яких не змінилася аж до часів адмірала Нельсона. Їх можна порівняти з поруч розташованими на експозиції гарматами на судні «Вікторі » 1865 року, що також знаходиться в Портсмуті і стоїть у сухому доці поруч з музеєм «Мері Роуз». Другий цікавий факт, що відкрився для дослідників – це сама форма і система формування шпангоутів. У ті часи шпангоути формувалися з чотирма лекалами, а на «Мері Роуз» – з трьома. В історії розвитку кораблебудування відслідковують, що цю технологію в якийсь момент перестали використовувати, але на легендарному вітрильнику знову згадали про неї. Це був виняток, бо надалі всі корабельні використовували метод формування за чотирма лекалами.
Гармата, піднята з «Мері Роуз», 1536 р. 
Гармата, піднята з «Вікторі», 1765 р.
Дуже довготривалим виявився і процес консервування решток. Цілих два роки пішло на звільнення деревини від солі і морської води, а потім ще 20 років тривав сам процес консервації. Не відомо, як довго в такому стані ще може проіснувати цей корабель, ніхто раніше не мав змоги з’ясувати вплив на деревину консервантів, але вчені роблять все можливе для підтримки решток у незмінному стані. Музей оснащений датчиками, які весь час контролюють температуру, вологість і навіть освітленість. При цьому для відвідувачів відкрито доступ для огляду судна з різних рівнів та навіть з панорамних ліфтів. Для більш вибагливих відвідувачів час від часу вмикаються голограми прямо на борту судна з відображенням життя і побуту на облавку. Також в експозиції виставлені всі знахідки з корабля: одяг, посуд, гармати та скелети моряків. Цей високотехнологічний, інтерактивний і сучасний музей вартий уваги. Він поєднав у собі всі сучасні технології і став новим домом для легендарного вітрильника першої половини XVI століття.
Текст: Ольга БАЧВАРОВ
Фото автора
