Моя співрозмовниця більшу частину життя займається вітрильництвом. Починала з маленького дитячого швертбота. Згодом прийшли юнацькі і дорослі перемоги та медалі в регатах і чемпіонатах, збірна України з вітрильного спорту, навчання у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка, одруження, двійко чудових дітлахів, успіх у бізнесі… І раптом – участь у чемпіонаті світу на перегоновій кільовій яхті в якості стернової.
Про це і не тільки наша розмова з майстром спорту України, директоркою Київського перегонового яхт-клубу Анастасією Колесніченко.
Вітрила прийшли у Ваше життя з дитинства. Яким чином?
Вітрильництво було захопленням моїх батьків. У тата на роботі була вітрильна яхта, тому кожного літа ми ходили під вітрилами. Зазвичай в акваторії Київського водосховища, але часом і у далекі походи, скажімо до Одеси. Вперше я потрапила на яхту, коли мені було лише шість місяців. Це була 41-футова дерев’яна яхта «Електра», побудована наприкінці 1970-х років на Херсонській експериментальній корабельні, на замовлення Інституту електродинаміки АН СРСР. Мій тато, який працював там, також брав участь у будівництві яхти.
Вона була зроблена з червоного дерева, також мала інноваційні ілюмінатори у формі призм, завдяки цьому невеликі за розміром ілюмінатори давали багато світла. Всередині «Електра» дуже простора. Це гарна, незвична для свого часу і достатньо велика для Київського моря яхта. Вона і сьогодні, як і багато років тому, ходить під вітрилами по Київському водосховищу.
Як почався Ваш вітрильний спорт? Хто був першим тренером? Що найбільш пам’ятне з тих часів?
Перші дитячі виходи на «Електрі» були несвідомими. Згодом я вже почала трохи розуміти, яким чином рухається вітрильна яхта, а потім вже пішла в дитячу секцію з вітрильного спорту в яхт-клубі «Енергетик», що на Київському водосховищі. Першим тренером був Валерій Аркадійович Солдатов. Це був 1987 р., перший вихід на воду був на швертботі «Оптиміст» за досить свіжого вітру. Я не зовсім розуміла, як керувати самостійно «Оптимістом », дуже перелякалась і мені, відверто кажучи, не сподобалось. Тренер звернув увагу на це і наступного разу вже посадив мене на яхту «Кадет» матросом. Моя стернова Наталя Кухаренко розповідала мені про човен та підказувала, що робити. Мені сподобалось, я залишилась у секції і наступного року ми з Наталею вже виступали на обласних змаганнях. Навіть дійшли до першості СССР та посіли там 4 місце, змагання проходили в Нікополі.
Восени 1988 року я вже сама стала стерновою. Мій тато тоді багато часу проводив в яхт-клубі: ремонтував, шпаклював і фарбував «Електру». Коли я стала стерновою, Валерій Солдатов дав мені найстарший «Кадет», і ми з татом його відремонтували. Перші змагання були на Оболоні, спінакер у мене був лавсановий, він не тримав форми. Мама на ніч перед змаганнями клала його у воду з крохмалем, а потім сушила – так він на короткий час ставав навіть кращим, ніж зетівський.
Я показувала хороші результати, тому наступного року мені дали інший корпус – дуже хороший талліннський «Кадет», який тато разом з тренером ще й трохи покращили. Тато придбав мені вітрила виробництва відомого на той час майстра Капустіна. Все це додатково заряджало мене на перемогу і хороший результат.
У мене була досить досвідчена шкотова Катя Пушок. У сезоні 1989 року ми пройшли всі відбіркові регати, а їх було немало, і потрапили на першість Радянського Союзу, де посіли третє місце.
Наступного року ми з іншою шкотовою, Зоєю Міловановою знову пройшли на першість Радянського Союзу, і знову посіли третє місце.
Після цього я перейшла в клас «Міні Луч», це радянський аналог Laser Radial. У ньому я брала участь у багатьох змаганнях, була призеркою національних кубків і чемпіонатів.
Ви познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, Родіоном Лукою, теж у вітрильній секції?
Так ми займались в одного тренера. Познайомились десь в році 1987. Він так само ганявся на «Кадеті». Коли ми з Наталею Кухаренко посіли четверте місце на першості СССР, він виграв ті змагання. Потім він теж перейшов у «Міні Луч», а за кордон їздив на змагання на Laser Radial, успішно виступав, виграв Кубок Європи, був другим на чемпіонатах світу і Європи на початку 1990-х рр.
Секція Валерія Солдатова була чисельною?
Так. Але умовно можна було поділити дітей на дві групи: ті, хто серйозно займався, завжди ходив на тренування, і ті, для яких це був просто один з гуртків. Родіон – найбільш титулований вихованець Солдатова, срібний призер Олімпіади 2004 року.
Ви продовжували займатись вітрильним спортом вже в дорослому віці?
Після закінчення школи я вступила до Національного університету ім. Тараса Шевченка на механіко-математичний факультет. Це було досить непросто. Навчання було складним і на вітрильний спорт не було достатньо часу, проте я все одно знаходила можливість ходити під вітрилами. Також я була занадто легкою для класу «Міні Луч», моя вага була приблизно 50 кг, а в класі норма – 65–70 кг. Тому в свіжий вітер було досить складно.
Один раз я брала участь у чемпіонаті Європи. Це був взагалі перший раз, коли я потрапила за кордон. Ми поїхали з Родіоном та його другом до Туреччини на машині. Я вперше в житті сіла в яхту Laser Radial. Точно не пам’ятаю, але мені здається я посіла 16 місце із понад ста учасниць. Досить непогано.
Приблизно в 1998 році я перейшла в жіночий олімпійський клас «Європа ». Ходила на цьому швертботі до 2002 року. Тоді я вже працювала, часу не було, але рази три на рік я їздила на українські регати. І, здається, у 1999 р. я перемогла на перших українських літніх іграх. Це були змагання, що проводились раз на чотири роки, за рік до Олімпіади.
Ви займались олімпійським вітрильництвом тільки в одного тренера Валерія Солдатова?
Так. Він був чутливий до кожної дитини. Навіть зараз він досить часто телефонує мені, цікавиться результатами змагань, знає, коли і куди я їду на регати за кордон.
Він був не тільки тренер, а і вихователь, наставник. Багато моїх вмінь і знань, причому не тільки зі сфери вітрильного спорту, ідуть від нього. Я йому вдячна, я думаю, що це правильний підхід.
Загальновідомо, що зайняття спортом впливають на формування і розвиток особистості. Чим на Ваш погляд вітрильні перегони вирізняються серед інших видів спорту?
Головна відмінність у тому, що вітрильним спортом можна почати займатися в будь-якому віці. Навіть зараз є такі олімпійські класи, в яких перемагатимуть люди не досить молоді, головне досвід. У 10–20–30–40– 50 років не пізно почати займатися вітрильним спортом, і якщо приділяти цьому достатньо часу, можна вийти на певний рівень.
Також вітрильництво доступне абсолютно різним людям, незалежно від їх фізичної форми, віку, атлетичних даних, статті, бо є різні класи яхт.
Вітрильний спорт – технічний, інтелектуальний вид спорту, успішний спортсмен має багато чого знати, розбиратись у аеродинаміці, гідродинаміці, метеорології, технічній стороні яхтингу. Вітрильництво, як шахи на воді, потрібно враховувати багато факторів, перш ніж робити свій хід.
Ви фахово займалися вітрильним спортом, а отримали вищу технічну освіту. Яким чином поєдналися такі досить різні напрямки діяльності?
Після закінчення університету я працювала в металургійній галузі: і на заводах, і в дослідницьких центрах. В Україні та за кордоном. Згодом здобула ступінь кандидата технічних наук у металургійній галузі. Я пішла шляхом свого батька, він також працював у цій сфері, був вченим і завжди знаходив час для вітрил.
У вас спортивна родина. Чоловік серед найвідоміших спортсменів світового рівня. Дітей ваблять вітрила, як колись їхніх батьків?
У нас двоє дітей: хлопчик і дівчинка. Ми намагались змусити їх полюбити вітрильний спорт. Вони вміють вітрилити, знають, як це робиться. Цього року я мала нагоду взяти участь у перегонах у сімейному екіпажі з донькою і сином, ми ходили втрьох і це було прекрасно. Але серйозно займатися в них чогось немає бажання. Кирило завзято займається плаванням. Улітку в нього 6 разів на тиждень було по два тренування на день в басейні «Юність», брав участь у дорослому чемпіонаті Києва. Йому 15 років і призовий результат було показати важко, але він досить пристойно виступив, майже виконав норматив кандидата в майстри спорту – не вистачило менше секунди. Плавання йому подобається, він планує і далі тренуватися. Софія ходила досить довго на «Оптимісті», але потім як і брат пішла на плавання. Дивлячись на наполегливість сина у його заняттях плаванням, я бачу наполегливість Родіона, в цьому він бере приклад з батька.
Київський перегоновий клуб, який Ви очолюєте – серед кращих в Україні. Чим зумовлено те, що після завершення спортивної діяльності олімпійського напрямку, вирішили зайнятися розбудовою клубного вітрильницьтва?
Все почалось з того, що наші з Родіоном друзі попросили організувати корпоративну регату. Ми почали епізодично цим займатися. Я вже мала певний досвід організації заходів, відвідувала різноманітні конференції, коли працювала у науковій сфері, бачила зі сторони, як потрібно організовувати подібні події.
Після проведення кількох корпоративних регат з’явились учасники, які захопились вітрильництвом. Тож у нас з’явилась ідея створення вітрильної школи. Після того, як перші наші студенти завершили навчання, отримали сертифікати шкіперів, у них виникло питання: а що далі? Вони вже звикли до нас ходити і ми зрозуміли, що потрібно придумати продовження цієї лінії, не обмежуватись лише школою. Ми почали їх запрошувати на осінні київські регати: «Добрий спомин», «Кубок Енергетика», але що робити в інші пори року? Ми зі студентами почали брати участь у регатах чартерного флоту за кордоном і потім зрозуміли, що потрібно самостійно організовувати перегони. Так виник Київський перегоновий яхт-клуб.
Яка складова переважає в діяльності клубу: спортивна чи бізнесова?
Зараз це наша основна робота. Проте це скоріше хобі, яке стало роботою. Ми отримуємо задоволення від того, чим займаємось, чим більше людей буде залучено до вітрильництва – тим краще. Це наша місія. Ми організовуємо багато регат, як для людей, які вже опанували перегонову яхту, так і для новачків. Також проводимо тренування, майстер-класи. Беремо участь у соціальних проєктах. Деякі наші студенти також займаються благодійністю і залучають нас.
Інша складова – саме професійні змагання, наприклад чемпіонат України з вітрильного спорту в класі Platu 25.
Чому звернули увагу саме на Platu 25?
Ми створили флот з дев’яти яхт у 2013 році. В Україні тоді вже були три яхти цього класу: в Києві «Дашка» та «Аліска», в Одесі – «Фрілендер». Київські «Плату 25» ми спочатку брали в оренду на цілий сезон, якраз для навчання і регат зі студентами. Вони нам сподобались, оскільки є швидкими, але водночас дуже ремонтопридатними. Ширина яхти – 2,54 м, тож її можна перевозити на трейлері без спеціального супроводу. Ми проаналізували вторинний європейський ринок і побачили, що ці яхти достатньо недорогі. Окрім того, хотілося мати флот саме з однакових монотипних яхт, для організації власних перегонів. Склавши усі ці фактори і вирішили придбати яхти Platu 25.
Для підтримки монотипності флоту, ми замовили для всіх своїх яхт вітрила в одній майстерні, тож вони однакові на всіх яхтах. Те саме стосується біжучого такелунку. Також ми практикуємо проведення перегонів із пересадкою, з першим вибором яхти екіпажем за допомогою жереба. Таким чином уникаємо нарікань, що комусь дісталась краща яхта, а комусь гірша.
Ви директорка клубу. А яку роль у його структурі відіграє Родіон?
Він командор клубу, але зараз на сто відсотків сконцентрований на власному проєкті L30. Це крейсерсько-перегонова генакерна яхта, яку він розробив разом з дизайнером Андреєм Юстіним зі Словенії. Яхта дуже швидка, але має просторі, як для такого розміру, житлові об’єми. Всередині є туалет і душ, камбуз, каюта. Вона може брати участь в офшорних перегонах. WorldSailing вибрала цю яхту для проведення першого офшорного чемпіонату світу зі змішаними екіпажами- двійками, який пройде наступного року на Мальті. Тож Родіон весь свій час і енергію вкладає в підготовку до чемпіонату.
Яхти спочатку будувались у Словенії, а зараз – у м. Дніпро. Це український продукт! Вітрила також виготовляють в Україні, у Херсоні.
Я очолюю команду Київського перегонового яхт-клубу, але звичайно, самотужки, без підтримки інших співробітників я б нічого не змогла зробити. Адміністративною роботою займаються Вікторія Буряк та Анастасія Гафенко, в них на плечах багато обов’язків. Окрім того, Настя ще й працює інструктором, а в цьому році дебютувала в ролі головної судді наших клубних змагань. Вікторія, окрім адміністрування відповідає за фінансові питання, веде підтримку наших поїздок зі студентами за кордон на морську практику.
Олександр Сич – ще один важливий член нашої команди. Він слідкує за технічним станом наших яхт і катерів підтримки, окрім того, він дуже досвідчений інструктор, спортсмен та і просто яхтсмен. Ігор Акіменко відповідає за PR, написання статей і також працює інструктором. До речі, ми удвох написали книгу-посібник про Platu 25.
У нас багато інструкторів – це все українські яхтсмени, яких ми залучаємо для тренувань та перегонів. Багато з них у минулому мають досвід перегонів в олімпійських класах. При цьому, на мою думку, їх приваблює в роботі не лише фінансовий аспект, а й те, що багато їхніх вихованців вже мають хороший рівень перегонового вітрилення і з ними цікаво ганятися.
Ми, у свою чергу, раді, що можемо працевлаштовувати колишніх олімпійців.
Минулого року український екіпаж, який Ви очолювали, брав участь у чемпіонаті світу в класі Platu 25?
Так. Участь у чемпіонаті світу була моєю мрією. До цих змагань я жодного разу не брала участі у світових першостях. І вирішила таки спробувати. Мене підтримав Ігор Акіменко і, думаю, саме завдяки його підтримці та мотивації я наважилась на цей крок.
Ми вирішили придбати яхту спеціально для цих змагань. Звичайно, можна було б взяти один з клубних човнів, але тоді б він цілий сезон не «працював » би в клубі. Ми розглядали декілька варіантів. Одну яхту продавала жінка з Італії Лівія Федереччі. Вона зовсім не говорила англійською, тож для спілкування з нею я почала трохи вчити італійську. Думаю за цю зиму, коли буде більше часу, я опаную цю мову. Незважаючи на мовний бар’єр, ми порозумілись. Їй 60 років, а придбала вона свою Platu 25 в 40 з гаком років, і це була її перша яхта. Це ще один приклад, що вітрильництвом можна розпочати займатись у будь-якому віці. Вона не була стерновою, в неї був професійний екіпаж, в якому Лівія виконувала роль пітмена. Її екіпаж за ці роки об’їздив безліч світових чемпіонатів, і завжди був у десятці. Її яхта є єдиною у світі Platu 25 сірого кольору. Я дала обіцянку, що не даватиму яхті іншого імені, вона досі називається Jerry Speed, на честь її улюбленого сірого кота. Вона слідкує за нашими результатами, цікавиться тим, як ми ганяємось, ми стали друзями.
Яхти Platu 25 вже не будують?
Так, фірма Beneteau втратила ліцензію на виробництво яхт цього класу. Загалом з 1990-х років було виготовлено понад 600 яхт Platu 25. Але я бачу майбутнє в цьому класі. Після того, як ми купили такі яхти в Київський перегоновий яхт-клуб, подібні флоти з’явились в Одесі та Дніпрі, а також у Латвії, Литві та Естонії. Ми популяризували своєю активною діяльністю цей клас на пострадянському просторі. Чемпіонат світу в Ризі показав, що у них досить багато цих яхт і є сильні екіпажі.
Я спілкувалась з президентом Міжнародної асоціації класу Platu 25, італійцем Едуардо Барні. Це унікальна людина, у свої 73 роки він досі ходить на «Лейзері». Він сказав, що оскільки центр флоту класу переміщується до східної Європи, можливо у Таллінні розпочнуть побудову цих яхт.
Повернемось до чемпіонату світу. Як проходила підготовка до нього?
Jerry Speed знаходилась на Сицилії. Звідти її на поромі відвезли до Неаполя і там ми мали її забрати у власниці. Поїхали на машині до Італії, познайомились з Лівією. Вона живе в Барі, тож до Неаполя також приїхала на авто, вщент заповненому усіляким яхтовим крамом. Вона сказала, що більше не планує ходити на спортивній яхті і хоче віддати його нам на додаток до яхти. А всього майна там було стільки, що ми пів флоту нашого клубу можемо ним обслуговувати.
Ми домовились придбати яхту якраз напередодні чемпіонату Італії, який проходив у Ліворно, тож поїхали одразу туди. Там нас чекало невелике випробування: треба було підготувати до перегонів яхту, яка майже рік стояла на березі.
Це були перші міжнародні змагання на яхті класу Platu 25 для Київського перегонового яхт-клубу. Так, ми багато ходимо на цих яхтах, проводимо клубні перегони і українські змагання. Але ми ніколи не бачили, як на них змагаються за кордоном, можливо не так їх налаштовують чи використовують якісь інші техніки. У чемпіонаті взяли участь 20 екіпажів, окрім нас усі з Італії. Ми знали, що в Італії дуже сильний флот цього класу. Спочатку ми демонстрували посередні результати, але з кожною гонкою покращували свою позицію і завершили чемпіонат одинадцятими. Досить непогано, як для перших міжнародних змагань на тільки придбаному човні.
Після цього ми перевезли Jerry Speed в Ригу, де наприкінці серпня відбувся чемпіонат світу. Перед тим ми ще мали змогу потренуватися тут, у Києві. Насправді, вже коли я вела переговори з Лівією про купівлю яхти, я все ще не мала постійного повноцінного екіпажу. Я пробувала ходити з різними людьми, але аматорам важко виділяти багато часу протягом року для тренувань і участі в регатах. У всіх робота, сім’я. А взяти на роботу професійний екіпаж на весь сезон – занадто дорого. Але мені пощастило познайомитись з Ніною Смирновою та В’ячеславом Смирновим, які люблять вітрильництво, займаються ним уже кілька років. Вони змогли виділити час на підготовку до світової першості. Як тактик і гіка- шкотовий з нами був Віталій Мошковський, а шкотовий – Петро Шевченко. Це інструктори нашого клубу.
У регаті взяли участь 45 екіпажів із різних країн. Ми посіли 11 місце. З України окрім нас ще було 3 екіпажі – один з Києва та два з Одеси.
Змагання були добре підготовлені, за що треба віддати належне організаторам. Було дуже приємно, що нас зустріли на в’їзді до Риги і фактично провели прямо до яхт-клубу. Виявилось, що майже всі там розуміють російську, я була навіть здивована. Акваторія була специфічна. Рига знаходиться не на Балтиці, а на річці Даугава. Тому треба було по ній приблизно півтори години йти, щоб вийти в море, а назад ще й проти течії. За правилами класу на кожній яхті мав бути робочий двигун, закріплений і готовий до експлуатації, тож до місця проведення змагань усі йшли під двигунами. До речі, багато уваги ще при обмірі приділялося питанням безпеки.
Чемпіонат був моїм першим досвідом вітрилення на яхті цього класу у відкритому морі при сильному вітрі. Це було складно. Під час одних з перегонів ми порвали спінакер. Вітер був щільніший, бо було достатньо холодно, вітрила рвались досить часто. Але ми знайшли в Ризі вітрильного майстра, який нам відремонтував спінакер, цілу ніч працював над ним. Вітрилами він займається для душі, основна робота – пошиття костюмів для оперного театру. Він вже людина у віці, ходить стерновим у класі Star.
Не пощастило на чемпіонаті екіпажу яхти Go Fast з Києва, в них була велика пробоїна в носовій частині: під час брочінгу з ними зіткнулася яхта, яка йшла за ними. Вони спромоглися за ніч відремонтувати яхту, але психологічно, звичайно, було складно.
Перемогу святкував один з двох представлених на чемпіонаті італійських екіпажів, яхта Euz II. Це досвідчений екіпаж, вони 5- чи 6-разові чемпіони світу. У більшості яхт класу Platu 25 вітрила виготовлені братами Монтефуско, один з них стерновий Euz II, інший – матрос. Друге місце посів екіпаж з Австралії, стерновий – професійний гонщик. Він завжди прилітає до Європи на великі регати класу Platu 25 зі своєю командою. Третю сходинку посів екіпаж з Естонії. Стерновий, до речі, брав участь у Кубку Гетьмана 2016 р., коли регата проходила у форматі матч- рейсу на яхтах Platu 25.
На чемпіонаті у мене був перший досвід розгляду протесту за кордоном. Протест лишили без наслідків, але було цікаво почути, як його розглядають англійською мовою, між іншим, стернового естонського екіпажу, що завоював бронзу, викликали як свідка мої опоненти, але він не підтвердив їхніх свідчень. Але цього насправді і не було потрібно, адже біля кожного знака був суддівський катер, на якому був представник протестового комітету, який знімав на відео все, що відбувається, і на відео було видно, що ми не порушували правил.
Загалом, я вважаю, досвід був вдалим, тому є бажання продовжувати змагатись у цьому класі на світовому рівні.
У сезоні 2019 замість Петі Шевченка з нами ходить ще одна яхтсменка-аматор Таня Довгань. Таким чином, екіпаж уже переважно аматорський. Як виявилось, в класі Platu 25 у свіжу погоду дуже велике значення має вага екіпажу, тому на наступний сезон ми хочемо взяти ще одну людину. Краще мати екіпаж із шести не надто важких людей, ніж з п’яти з такою самою загальною вагою, оскільки буде більше рук.
Складається враження, що цей клас привертає увагу багатьох яхтсменів-аматорів.
Так, і тому, щоб їх стимулювати цього року на чемпіонаті Італії був додатковий залік лише серед аматорів, окрім загального. Також був окремий залік серед власників яхт, які є стерновими, та серед юніорів (яхтсмени до 22 років). Так само, аби заохотити їх. Був ще окремий залік для суто жіночих екіпажів, але таких команд не було.
Пристрасті на перегонах класу бувають, як і в професійних комерційних регатах. Цього року ми брали участь у перегонах зимової серії, які проходять в італійському місті Анціо. Протягом листопада – березня було проведено 5 серій перегонів у вихідні дні, усі результати сумуються, для визначення переможця. Ми добре виступали і перед останніми перегоновими вихідними посідали друге місце, при цьому переможець серії уже був відомий достроково, ми б не могли наздогнати цей екіпаж. Не дивлячись на те, що коли ми вперше прилетіли на ці змагання, всі до нас дуже тепло і дружньо ставились, під час останніх перегонів екіпаж-переможець нас тримав, щоб вперед вийшов інший італійський екіпаж. Така собі італійська солідарність.
Під час зимової серії в Анціо до нас приєднався ще один український екіпаж «Могила Сагайдачного», це члени Київського перегонового яхт-клубу. Вони також придбали в Італії яхту, і відганялися половину зимової серії та Кубок і чемпіонат Італії цього року. Планують готуватися до чемпіонату світу 2020.
Яким був чемпіонат світу 2019?
Цього року чемпіонат світу мав проходити в Португалії. Це далеко, але ми планували поїхати, також хотів екіпаж з Одеси. Але відбулась трохи дивна дизкомунікація з організаторами. Вони не відповідали на листи, не можливо було отримати необхідної важливої інформації. Причому не тільки у нас виникла така ситуація. Наприклад, наші колеги з Австралії хотіли приїхати на змагання і взяти яхту на місці в оренду, і теж не змогли домовитись. Ближче до події все більше учасників заявляли про відмову в участі за таких умов. Все посипалось. І врешті-решт, організатори офіційно заявили, що скасовують проведення чемпіонату світу цього року. Це дуже б’є по іміджу класу. Взагалі вийшло так, що лише Португалія подала заявку на проведення чемпіонату 2019 р., і була обрана, хоч можливо їх асоціація класу і не була на 100% готовою його провести. Знаю, що на наступний рік уже три міста подали заявки.
Була думка подати заявку від України?
Була, але поки ми не готові до проведення змагань такого масштабу. Ми зможемо провести на рівні спортивну та технічну сторони, але в Україні немає належної інфраструктури, бази. Можливо чемпіонат 2022 року…
В якій країні цей клас найсильніший?
В Італії. Але вони не дуже люблять їздити на регати до інших країн. З іншого боку, в Італії проходить багато регат цього класу в холодний період року, тому ми літаємо туди на змагання.
Який флот Platu 25 в Україні?
Мені здається, що цей клас зараз в Україні є таким, що розвивається найдинамічніше. Починалось все з трьох човнів, потім з’явилось ще шість – це був флот Київського перегонового яхт-клубу, далі в Києві була придбана ще одна яхта – Go Fast (до речі, днями на Київському морі з’явилась ще одна Platu 25 – прим. ред.). Після цього було створено Одеський перегоновий яхт-клуб, і в них також 9 човнів, потім Перегоновий яхт- клуб MIR у Дніпрі з 8 яхтами.
Минулого року разом із засновником дніпровського клубу MIR Ігорем Матвієнком, ми започаткували змагання «Кубок виклику», щоб обмінюватись досвідом між флотами трьох міст. Кращі екіпажі кожного міста в кінці сезону з’їжджаються в одне з них і змагаються, той клуб, що приймає регату, надає човни.
Восени цього року ці змагання пройдуть вже у два етапи: в Києві та Дніпрі. Планується участь трьох екіпажів з Києва та Дніпра та двох з Одеси.
Така кількість човнів у трьох містах України і те, що кожен може почати тренуватися або брати в оренду човен під час перегонів – це популяризує яхтинг в Україні. Не олімпійський вітрильний спорт, а саме масове вітрильництво.
Потім новачки, які через цей клас залучаються до спортивного вітрильництва, можуть виходити на досить пристойний рівень. Знову ж таки, в моєму екіпажі на міжнародних змаганнях більшість аматори. У багатьох українських яхтсменів, які займаються вітрильним спортом з дитинства, є думка, що люди, які починають займатися ним у дорослому віці, ніколи не навчаться бути сильними гонщиками. Якщо ці люди виходять на яхті раз на місяць, то, безумовно, не навчаться, але якщо тренуватись регулярно, зранку перед роботою, або увечері після, то можна досягти хороших результатів. Сьогодні навіть на змаганнях нашого клубного рівня, якщо екіпаж хоче ходити в призах – тренується декілька разів на тиждень. Наприклад, учора з 7 до 10 ранку я була на тренуванні і разом з нами вийшло ще три екіпажі.
Нещодавно в Україні вперше відбулася міжнародна регата серед жіночих екіпажів у класі Platu 25…
В Італії я познайомилась з однією місцевою яхтсменкою, Клавдією Креспі, яка виявилась дуже завзятою організаторкою спільноти жіночого вітрильництва Welcome on Board. Вона запросила мене в якості стернової взяти участь із суто жіночим екіпажем у регаті в Хорватії на яхті First 35. Це крейсерсько-перегонова one design яхта довжиною 10,6 м. Я маю досвід вітрилення на великих крейсерських яхтах, ходила і в океані, проте для мене стало певним викликом те, що потрібно було брати участь у регаті з екіпажем із шести яхтсменок з різних країн, яких я особисто не знала. Я розуміла, що у них у всіх може бути різний рівень підготовки і всі вони розмовляють різними мовами. На щастя, частина з них таки мали досвід вітрилення на яхтах такого розміру та перегонів. Це була добре організована регата з цікавою щоденною береговою програмою.
Я вирішила, що ми в Києві також можемо організувати суто жіночу регату. Разом з Клавдією ми знайшли учасниць. Був один повністю італійський екіпаж, три міжнародні екіпажі та чотири українські: два з Києва та по одному з Дніпра і Одеси. Всього вісім екіпажів з учасницями з 12 країн з двох континентів (була одна яхтсменка з Канади).
Перший день перегони проходили в акваторії Київського водосховища. Вітру зовсім не було, що не характерно для цієї пори року, вдалось провести лише 1 перегони. Після цього на пляжі яхт- клубу «Енергетик» була влаштована вечірка з живою музикою, вийшло дуже душевно.
Учасниці проживали в готелі «Баккара », який розташовано на дебаркадері на березі Дніпра, недалеко від станції метро «Гідропарк». Дівчата швидко навчились користуватись метрополітеном, особливо після того, як дізнались, наскільки дешево він у нас коштує, і у вільний час змогли подивитись Київ.
Наступного дня за планом були одні короткі перегони на морі, шлюзування та кілька гонок на шляху від Вишгорода до готелю. Роздув сильний вітер. Перегони на водосховищі пройшли без негараздів, але шлюзування було екстремальне: північно-західний вітер наганяв хвилю просто в камеру шлюзу, його оператор не закривав браму, бо чекав поки всі яхти і катери підтримки пришвартуються до римів, що було дуже складно зробити, оскільки яхти хвилями носило по камері. Емоції зашкалювали, але все, на щастя, пройшло без поломок. Потім були проведені маршрутні перегони, які складалися з трьох коротких гонок з фінішем фінальної біля готелю. Цікаво, що екіпажі, які посіли місця з 2 по 4, набрали однакову кількість очок у загальній таблиці регати. Перемогу святкувала команда Devchuli Racing Team, в якій у цих перегонах я була тактиком, на стерні була Світлана Теличенко, вона, як і решта яхтсменок нашого екіпажу – члени Київського перегонового яхт-клубу. Більшість учасниць були аматорками, але було і декілька досить професійних спортсменок. Наприклад, Петра Кліба, стернова екіпажу, що посів четверте місце (це якраз італійський екіпаж), була членом олімпійської збірної Хорватії в класі «Європа» перед тим, як переїхати жити до Італії, також брала участь у навколосвітніх регатах. Стернова екіпажу, що посів третє місце, австрійка Уте Вагнер, активно бере участь у міжнародних матч-рейсових регатах. Знаю, що вона перемагала на матчевих перегонах найвищого першого грейду.
Перегони сподобались учасницям, думаю, ми проводитимемо їх далі щороку.
Розкажіть про командоутворюючі заходи, які проводить клуб.
Вітрильництво – це командний вид спорту і дозвілля. Тому воно природно підходить для заходів «тімбілдінгу». Зазвичай до нас звертаються компанії, працівники яких не мають досвіду вітрилення (хоча завжди бувають винятки). Тому ми розпочинаємо з інструктажу на березі, потім учасники діляться на екіпажі, і проходять вже інструктаж на воді від нашого інструктора. Люди опиняються на річці, у замкненому просторі, при цьому вони спілкуються та мають працювати, як одна команда. Зазвичай, ми не просто виходимо на воду з учасниками «тімбілдінгу» – вони виходять на перегони. Тому кожен член екіпажу відповідає ще й за спільний результат. Інструктор у першу чергу відповідає за безпеку, а от стерновим може бути і хтось із учасників. Багато людей після таких заходів повертаються до нас уже як студенти.
З яких перегонів складається сезон Київського перегонового яхт- клубу?
У нас є ряд уже традиційних регат, які ми проводимо щороку: «Кубок Київського перегонового яхт-клубу», чемпіонати Києва та України в класі Platu 25, «Київський вітрильний тиждень», «Кубок виклику » та ряд суто аматорських клубних регат на кшталт Full Moon Race.
Яку роль вітрила відігрівають у Вашому житті?
Колись на одному з командоутворюючих заходів, які ми проводили, були зібрані аграрії з різних областей України. Після регати, коли ми поверталися на берег, один чоловік, який був на борту яхти, запитав мене: «А Ви часто ось так на яхтах, катерах плаваєте?». Я відповіла, що влітку часто, на що він відповів наступним запитанням: «А ви взагалі працюєте?» Тому вітрилення для мене – це спосіб життя і робота, яка настільки органічно вписалась у нього, що зі сторони навіть не схожа на роботу.
Текст: Сергій ПОЛІЩУК
Фото з архіву Анастасії КОЛЕСНІЧЕНКО