Зустрічі через роки

share on:

Це не було схоже на зустріч, ска­жімо, однокласників або одно­курсників. І не лише через те, що зустрілися не ровесники, не сусіди по парті чи по студентському гуртожит­ку. Зійшлися побратими, яких здружи­ло море, яких зріднили вітрила. Яких не в змозі роз’єднати ані відстані, ані примхи долі. І хай вони не бачилися дуже давно, хай між ними пролягли десятиріччя, незмінною залишилася їхня відданість міцній родині вітриль­ництва. Немає чого приховувати: мені було заздрісно спостерігати за тим, як радісно вони віталися, якими міцни­ми були їхні чоловічі обійми, як цвіли найщирішими посмішками їхні облич­чя і як ті посмішки воднораз стирали з облич ознаки немолодого віку. Ніби вони знову повернулися в ті роки, ко­ли вперше зустрілися, коли об’єднали їх вітрила, яхти, суперництво на дис­танціях регат і дружба на березі. І я подумки бажала їм усім якнайдовше зберігати оцю душевну юність, невга­мовність, готовність до нових пригод у житті. Роки не стають на заваді, коли палає серце.

Я вдячна Володимиру Болотникову за те, що він запросив мене до Одеси на церемонію нагородження традиційної премії «Одеса. Вітрило. Людина», по­дарував можливість бути не стороннім спостерігачем на ній, а учасником. Хай не в амплуа головних героїв, але й не на задньому плані масовки.

Збираючись до Одеси, хвилювалася. Минуло стільки років відтоді, як спіл­кувалася з тими, з ким мала побачити­ся. Чи впізнають? Чи не пройдуть повз, ковзнувши поглядом як по незнайомій перехожій. І як приємно мені було по­чути, ледве наблизилася до купки со­лідних чоловіків: «О, ось кого давно не бачив, так це Пожилову…». Не знаю, хто саме це вимовив, але я відразу впіз­нала їх усіх… І коли за всіх них мене міцно обійняв Аркадій Сівакс, відчула, я тут не стороння. Про кожного з них не раз писала у своїй «Спортивній газе­ті». Кожного з них бачила на перегоно­вих дистанціях, у кожного з них брала інтерв’ю… Шкодувала, що через хворо­бу не приїхав до Одеси Віталій Дирди­ра. А планували, що вирушимо разом. Що повезе нас на своїй машині Сергій Поліщук, і ми будемо розмовляти. Зга­дувати протягом усієї багатогодинної подорожі. І для всіх нас вона видасть­ся закороткою, щоб пригадати нібито й забуте. Вже під час самого урочисто­го свята, коли відзначали спеціальни­ми призами героїв вітрильницього ро­ку, коли раз по разу виходили на сцену ветерани, знову шкодувала, що не було серед них Віталія Дирдири. Бо це ж від його покоління пішов ланцюг олімпій­ських здобутків України. Злетів в інші світи, розвіяний вітром над далеким від рідного Дніпра Тірренським морем, Валентин Манкін. І саме Віталій Дир­дира, його напарник по одній з олім­пійських нагород, уособлює здобутки того, першого покоління, яке примно­жують їхні нащадки.

Так сталося, що майже всі славетні ветерани, які зійшлися на святі, в юні роки несли спортивну, морську службу в 57 яхт-клубі Чорноморського флоту, куди збирав їх, створюючи всі умови для гартування майстерності, началь­ник клубу Аркадій Сівакс. І саме він у цей день був найголовнішою дієвою особою вистави, яка у супроводі сим­фонічного оркестру тривала в пре­красному залі, в якому не було віль­них місць. У перших рядах ̶ ветерани, сьогоднішні герої року, а далі ̶ юні майстри, їхні батьки, шанувальники вітрильного спорту, яких в Одесі ̶ без­межна кількість, як безбережне їхнє Чорне море.

Якоїсь миті знову покликаний на сцену Аркадій Сівакс, раптом ставши у стійку струнко, почав називати прізви­ща, супроводжуючи їх званнями: міч­ман, матрос… І один по одному підні­малися на сцену ті, хто досі завдячує своєму командирові, капітанові пер­шого рангу Сіваксу тим, як склалася їх­ня доля. Вони вишикувалися строєм і за командою командира, чітко карбуючи крок, пішли під гучні оплески залу вперед. Вони всі ̶ в строю. І за кожним з них є свій загін послідовників.

А наступного ранку ми розмовляли і не могли наговоритися з Аркадієм Соломоновичем. Нам було, що згада­ти: ті численні чемпіонати і першості для яхтсменів будь-якого віку, почи­наючи з найменших, для яких щобе­резня проводилися дитячі перегони в акваторії яхт-клубу. Дні численних Балтійських регат у Таллінні, де кожен з нас мав свою справу, але завжди ви­падала годинка для спілкування. І не­забутній час Олімпійських ігор на Тал­ліннському рейді, коли ми так гаряче вболівали на всю нашу команду і най­більше за «Зірковий», на стерні якого був Валентин Манкін, йдучи до сво­го третього олімпійського «золота». А після завершення кожної гонки саме Аркадій Сівакс, згуртувавши «команду підтримки», пропонував чергову тему «релаксації», як би ми сказали сьогод­ні, щоб зняти з нашого друга, а Манкін для нас був справді другом, психоло­гічне навантаження, боротьба ж бо на дистанції точилася безкомпромісна.

Багато про що згадувалося. А потім життя розвело. І про те, яким воно ста­ло для Сівакса, хотілося дізнатися як­найбільше. Людина справи, людина невгамовної енергії, він не загубив­ся серед тисяч емігрантів, які обрали новою батьківщиною Ізраїль. Звісно ж, першою адресою, за якою він прий­шов, був найближчий яхт-клуб. Пред­ставився, познайомився, сказав, що хотів би попрацювати з дітьми-почат­ківцями. І йому відразу запропонува­ли роботу, щойно діти повернуться після нетривалого перепочинку. Аж тут одержав пропозицію від керівництва гімназії, в якій навчався син, по­їхати з учнями до табору. «Таким собі табірним піонервожатим, ̶  сміється Сівакс . ̶  Річ у тім, що не всіх учнів за­бирають на канікули батьки, адже ба­гато хто приїздить на навчання до Єрусалиму здалеку, навіть з інших країн. Ось для них і влаштовується та­кий табір. Погодився, мені було ціка­во. Виявилося, що контингент той ще підібрався! От і почав я їх муштрува­ти,  ̶  знову сміється Сівакс.  ̶  Живуть біля моря, а плавати не вміють. Човни тільки на картинках бачили, весла в руках не тримали. Та що там весла, бі­гати-стрибати не вміли. От і взявся їх навчати. Спершу багато хто пручався. Дисципліна в поведінці не була їм при­таманна. Та я знайшов до них підхід, призвичаїлися. Влаштовував змаган­ня, конкурси… Багато чого… Виявля­ється, непомітно для мене, до моїх дій приглядалися. Все ж я для них був ли­ше одним з батьків одного з учнів. Ко­ли табір закінчився і я наладився йти працювати до яхт-клубу, мені несподі­вано запропонували роботу в гімназії. Кимось на кшталт старшого виховате­ля. І я погодився. Виконуючи різнома­нітні обов’язки, багато часу приділяв тому, аби діти полюбили спорт, фізич­не виховання. Понад півтора десятка років займався цим».

Поцікавилася: «А як же вітрила? Невже про море забув?»

«Я? Забув про море? ̶ навіть обра­зився. ̶ Воно в моїх м’язах, в моєму серці, в моїй душі. Користувався кож­ною нагодою, щоб вийти під вітри­лом. Має яхту мій син, то ж і онуків, а їх у мене четверо, намагаюся заохо­тити. Випала нагода переганяти нову яхту з півдня Франції до Хайфи. Ко­манда моя ̶ суцільні дилетанти. Але швидко засвоювали тонкощі поводження з вітрилами. Ми майже півтора місяця мандрували Середземним мо­рем, перетворивши необхідність при­гнати яхту за призначенням на ціка­ве навчально-туристичне плавання. І тепер господиня вже справний ка­пітан. А оскільки вона ̶ моя колиш­ня дружина, з якою ми розійшлися, лишившись справжніми друзями, то тепер уже на цій яхті збираємося усією родиною. Чи сумую я за яхтин­гом як спортом? Певною мірою. Річ у тім, що в Ізраїлі є два улюблені ви­ди спорту, які підтримуються на дер­жавному рівні ̶ футбол і баскетбол. То ж вітрильного спорту в тому сен­сі, як ми його розуміємо, там немає. Хоча яхт багато, любителів вистачає. Але не гонщиків. Що поробиш? То ми самі влаштовуємо собі перегони ̶ зі стихією. І це чудово! Я підтримую сто­сунки з багатьма яхтсменами, яким колись і по службі, і за покликом сер­ця допомагав ставати майстрами. Ба­гатьох, на жаль, немає. Хоч що кажи, а час невблаганний… Оця одеська зу­стріч для мене – справді свято. Свято спілкування. Кожна зустріч з давніми друзями  ̶  це як допінг у спорті. Неза­боронений допінг, рекомендований!».

Ох, уже цей Сівакс! Він завжди умів в усьому знайти позитивний сенс. Може тому й люблять його ті, кому довелося йти по життю поруч.

Ми поверталися з Одеси під пролив­ним дощем. Розуміла, що Сергієві По­ліщуку за кермом непереливки. Та всі дорожні випробування нівелювалися тим, що ми згадували побачене, діли­лися враженнями. І дорога вже не зда­валася такою нескінченно важкою.


Текст: Валентина ПОЖИЛОВА
Фото: Сергій ПОЛІЩУК

1 Comment

  1. Валентина, большое спасибо за статью! Аркаша Сивакс – наше ВСЁ! Прекрасный Человек, великий предпрениматель, настоящий яхтсмен! Пожалуйста, исправь в тексте его воинское звание с Капитана 1 ранга на Подполковник…
    Хотя конечно же он заслуживает высшего офицерского звания, но надо соблюдать историческую правду!

Leave a Reply to Igor Petrov Cancel reply