Слово дебютантам

В олімпійській регаті в Ріо-де-Жанейро взяли участь три молодих яхтсмени з України: Олександр Тугарєв, клас вітродошки RS:X та Борис Швець/Павло Мацуєв, клас 470. Ми поговорили з Олександром та Борисом про їх результати, життя на Олімпіаді та плани на майбутнє.

Ви вперше брали участь в Олімпійських іграх, до цього змагалися на багатьох міжнародних перегонах. Чим Олімпіада відрізняється від решти змагань?

Б.Ш.: Масштабом. Коли ти розумієш, що представляєш свою країну на найваж­ливіших змаганнях світу, це накладає пев­ний обов’язок. Почуття відповідальності за результат на Олімпіаді проявляється більше, ніж, скажімо, на чемпіонатах сві­ту. Ти знаєш, що вдома за тобою стежить і вболіває дуже багато людей.

Мені радили, зокрема Родіон Лу­ка, срібний призер Олімпіади 2004, налаштовувати себе перед регатою так, ніби це звичайні змагання, не ду­мати про те, що це Олімпійські ігри. Потрібно сприймати перегони так, щоб отримати від них задоволення.

О.Т.: Є дуже сильне відчуття коман­ди. Напевно це і є той самий «олім­пійський дух». Спочатку я цього не помічав, але потім зрозумів, що всі від­чувають себе частиною однієї збірної. І загалом спортсмени з різних країн ду­же дружньо ставляться один до одного.

При цьому відчувається особливий рівень змагань. Концентрація – завжди до останнього. Навіть на чемпіона­тах світу буває, що спортсмени трохи розслабляються, коли розуміють, що навряд отримають призові місця. На Олімпіаді кожні перегони були, наче вирішальні. Принаймні в моєму класі.

Як оцінюєте свій виступ?

О.Т.: Звичайно, думаю, що міг пока­зати кращий результат. Але 23 міс­це – це також непогано, я задоволений. У Ріо зібралися найсильніші і найдо­свідченіші

у світі спортсмени. Майже в кожних перегонах я на певному ета­пі боровся за першу п’ятірку, десятку, але не вистачало досвіду пройти так до кінця.

Б.Ш.: Скажу відверто, я розчаро­ваний результатом, сам злий на себе. Коли ми їхали в Ріо, то прогнозували, що займемо місце у першій 15-ці фло­ту. На жаль, завершили регату лише 25-ми. Більшість суперників – знайо­мі нам екіпажі, ми з ними часто зма­галися протягом останніх двох років,

знаємо їх сильні і слабкі сторони. Так вийшло, що ті яхтсмени, яких ми пере­магали раніше, на Олімпіаді показали кращий результат.

Борис, що стало причиною невдалого результату?

Б.Ш.: Насамперед організацій­ні проблеми. У нас були трудно­щі з купівлею нової яхти та вітрил. Ми отримали новий човен 12 трав­ня, лише встигли оснастити його, як почався Кубок України, який три­вав 4 дні. Ми взяли участь у перего­нах, при цьому вони стали першим бойовим виходом на новій яхті, про­тягом яких ми міняли плавці, перо стерна переналаштовували човен. Після змагань кілька днів готували яхту для вимірювання, а потім вже потрібно було відправляти її в Ріо. Таким чином, ми приїхали на Олім­піаду з новим човном, який не всти­гли «розігнати», не звикли до нього. Це сильно вплинуло на наше підсум­кове місце. Вже в Бразилії напере­додні регати інші спортсмени мали змогу просто тренуватися, а нам по­трібно було ще й випробовувати ях­ту: десь не вистачало швидкості, крутизни, ходу.

Давно склався екіпаж Швець/ Мацуєв?

Б.Ш.: У травні 2014 року. У нас є взаєморозуміння, але ще треба працювати над злагодженістю дій. На Олімпіаді ми були наймолодшим екіпажем «470» після іспанців. Більшість інших екіпа­жів вже працюють разом по 10 років. Розуміють один одного без слів.

Хто з учасників вразив, хто здивував у перегонах ваших класів?

О.Т.: Усі виступили досить прогнозо­вано. Прихованих фаворитів не було, і не могло бути, адже зібралися усі най­сильніші. Всі добре знали можливості один одного. Доріан ван Рейссельберге і Нік Демпсі повторили результат ми­нулої Олімпіади. Єдині, хто здивува­ли – традиційно сильна збірна Польщі. Вони виступили невдало: Пьотр Муш­ка посів 4 місце, а Марго Б’алечка не увійшла навіть до десятки.

Б.Ш.: Багато хто віддавав перевагу австралійському екіпажеві. У них дуже сильна збірна і школа, саме у «семиде­сятках». Я теж думав, що «золото» буде за австралійцями, але перемога хор­ватського екіпажу не здивувала, вони сильно провели цикл перед Олімпіа­дою. Для мене було не очікувано, що бронзу здобули грецькі яхтсмени, ду­мав, що на подіумі опиняться англійці або французи. Здивувало те, що екіпаж з Аргентини, який був третім на Олім­піаді в Лондоні, не увійшов до першої десятки.

Олександре, з ким у Вас була найконкурентніша боротьба на дистанції?

О.Т.: Глобально з білоруським спортсменом Нікітою Циркуном. Вре­шті він обійшов мене на 10 очок і посів 22 місце. Практично всі перегони ми фінішували поруч, то він випередить мене, то я його. Взагалі ми з Нікітою хороші друзі, часто тренуємось разом, їздимо на змагання.

Кожні перегони проходили цікаво. Флот завжди сильно перемішувався. Той, хто був лідером на першому зна­ку, міг бути вже останнім на нижньому, а фінішувати 15-м.

Мені найбільше запам’яталися пе­регони, коли я йшов одразу за Доріа­ном ван Рейссельберге, ми утворили групу лідерів разом з поляком. Спочат­ку вийшли вперед, але потім зайшли у штильову зону і майже зупинилися. Дивлюсь в інший бік, а решта флоту йде з хорошим вітром повз нас.

Особливості дистанції, акваторії?

О.Т.: Дуже складні погодні умови. Ві­тер часто міняв напрям, сильна течія. Було важко передбачити хід перегонів.

Напередодні початку Олімпіади ЗМІ повідомляли, що акваторія ре­гати дуже брудна. Це виявилось пе­ребільшенням. Вода була досить чистою. На око. Але в ній було багато сміття. Нам пощастило, що на період Олімпіади і кілька тижнів перед нею в Ріо не було сильних злив. За словами місцевих, після них увесь бруд змива­ється у воду.

Б.Ш.: Акваторія була для нас не­звичною, ми востаннє ганялися за таких умов ще у 2014 р. Сильна те­чія, яка могла змінюватися на дис­танції. Перед поїздкою всі яхтсмени, з якими ми говорили про це, казали, що в Бразилії слабкі вітри. Але опи­нившись на місці, зрозуміли, що це не так. Коли ми готувалися до пер­шого виходу на воду, швидкість вітру була приблизно 10 вузлів, ми одяг­нули легку екіпіровку, а потім з гори пішов бриз і роздуло десь до 30 вуз­лів – замерзли.

Кожен перегоновий день нашого класу проходив на різних акваторі­ях. Розклад проведення перегонів вимушено був змінений, бо в дея­кі дні ми довго не могли дочекати­ся вітру або навпаки він був занадто сильний.

Було багато поломок за сильного вітру?

Б.Ш.: В один з днів перегони мали пройти в затоці, але там не було вітру. Перегоновий комітет прийняв рішен­ня перенести їх на океанську аквато­рію. Щойно флот зібрався там, з гори налетів дуже сильний шквал, пере­гони скасували, але проблемою став шлях на базу. Ми ледь дійшли до бере­га, під час цього наш перший комплект вітрил перетворився з перегонового на тренувальний. Коли здійнявся ві­тер, деякі екіпажі встигли прибрати основні вітрила, ми – ні, тож ішли на­зад під гротом і стакселем, перевер­нулися. Вітер і хвилі були такими, що ми довго не могли спрямити яхту, і вітрила за цей час занадто пошарпались. Довелося надалі застосувати запасний комплект.

Інші екіпажі теж зазнали пошкоджень того дня. У багатьох були пошко­джені вітрила. Німецький жіночий екіпаж взагалі залишився без грота, у них лише в щоглі ліктрос залишився. У чілійців на 90° зігнулася щогла.

Борис, чи була у Вас нагода поспілкуватися з Віктором Коваленком?

Б.Ш.: Так. Перед початком регати він підійшов до нас і запросив тренуватися разом зі своїм екіпажем, австралійцями. Ми не були спаринг-партнерами, радше тренувалися групою. Також разом з на­ми до неї входили японські екіпажі, які зараз тренує Руслана Таран. Австралій­ський чоловічий екіпаж – один з най­сильніших у світі і вони не з усіма готові тренуватися, тому ми звичайно з радіс­тю прийняли пропозицію Віктора Воло­димировича. Спостерігати за ними на воді – це дуже важливий досвід.

На Олімпіаді ми також плідно спіл­кувалися з Русланою Таран, вона нам багато в чому допомагала, вболівала за нас.

Олександре, на минулій Олімпіаді спортсмени нарікали на неналежний стан матеріальної частини вітродошки RS:X. Чи були подібні нарікання цього року?

О.Т.: Особисто у мене була пробле­ма з подовжувачем: коли я повніс­тю набивав вітрило, щогла згиналась і алюмінієвий подовжувач розгинав­ся. Перший раз, коли я зібрав вітри­ло, він одразу вийшов з ладу, я поміняв його на інший. Але наступний подовжувач теж тріснув при збірці. Цього разу мені відмовили в обміні, сказа­ли, що хоч на подовжувачі є тріщина, він не зламається. За таких умов я не міг повністю набивати вітрило. Ще трохи потренувавшись так, я написав листа до оргкомітету з проханням ще раз поміняти цю запчастину. До мене прийшло 4 представників оргкоміте­ту, подивились на те, як я встановив вітрило, я показав на місце, де була тріщина. Після цього мене попросили зібрати вітрило з новим подовжува­чем і він знову тріснув, проте тріщи­ни не було. Мені сказали, що оскільки новий подовжувач теж тріснув, то це нормально, але я вмовив все-таки за­лишити мені той подовжувач, на яко­му не було тріщини.

В інших спортсменів, як я чув, були проблеми зі швертами: нарікали, що шверт або шверт-колодязь криві.

Загалом усім видали нові дошки та вітрила. Вітрила навіть були легшими, ніж зазвичай.

Життя на Олімпіаді: атмосфера Ігор, побут Олімпійського містечка?

О.Т.: Перші дні після приїду нашої збірної в нашому котеджі не було води, не працювали туалети. Сильно пахло фарбою та сирістю. Я спочатку думав, що це тільки нам так «пощастило», але потім виявилось, що багатьом збірним були надані недороблені будинки. На­приклад, австралійська збірна взагалі відмовилась заселятися в свій, він був не придатний для життя.

Ще десь тиждень після заселення в будинку велися певні роботи.

Виїжджати за територію містечка нам не радять. Це може бути небезпеч­но. Тому я майже весь час, окрім пере­гонів, проводжу тут. Скажу чесно, після двох тижнів мені вже починає набри­дати табір для спортсменів (прим. –Ми розмовляли з Олександром, коли його виступи на Іграх вже завершились, але він ще був у Ріо). Хоча відзначу, що він організований дуже добре. Є культур­на програма. Зараз, коли регата вже завершилась, я відвідую інші змаган­ня, вболіваю за наших. У збірній всі підтримують один одного. Я не дуже люблю спостерігати за іншими вида­ми спорту по телевізору, але вчора в спортзалі, в якому встановлено вели­чезні екрани, я почав випадково спо­стерігати за змаганнями шпажисток і зловив себе на тому, що вболіваю. Хоча навіть не одразу помітив, що в той час виступала саме українська команда.

Усім спортсменам ще першого дня подарували нові смартфони Samsung, на території містечка працює безко­штовний «Макдоналдс», до нього кі­лометрові черги. Насправді він такий популярний серед спортсменів ли­ше тому, що всі вже розпробували усі страви, які можна було замовити в їдальні.

Б.Ш.: Вразила церемонія відкрит­тя. Неймовірне відчуття, коли ра­зом з іншими спортсменами своєї збірної виходиш на коло пошани на грандіозному вщент заповненому ста­діоні «Маракана». Шоу-відкриття було ефектним, мені дуже сподобалось.

Загалом для нас було трохи не звич­но те, що місяць ми жили фактич­но тільки в колі спортсменів. Куди не поглянь, хтось тренується, бігає, проводить тактичні наради. В такій ат­мосфері до цього ми з Павлом вже пе­ребували на міжнародних військових іграх у Південній Кореї в 2013 р., але звичайно їх масштаб не йде ні в яке по­рівняння з Олімпіадою.

Кожного вечора проходили загальні збори збірної, де оголошували резуль­тати дня, вітали переможців, підтри­мували тих, у кого наступного дня були змагання, це проходило в теплих дружніх умовах.

Після закінчення нашого остан­нього перегонового дня ми ще день займалися підготовкою яхти до від­правлення в Україну, дивилися ме­дальні перегони свого та інших класів. Хотілося поїхати і подивитися на інші змагання вживу, але, якщо чесно, бу­ли занадто пригнічені своїм невдалим результатом.

Дуже цікавою була медальна гонка в класі 49er. Новозеландці, золоті при­зери Олімпіади, за хвилину до старту знаходились біля суддівського судна, потім перемістилися на підвітряний знак і чисто стартували. Я спостерігав за стерновим – він постійно дивився зі сторони в сторону, оцінював, де вітер, де пориви, не концентруючи уваги на вітрилі. Цікаво було зблизька погляну­ти, як стернують в інших класах.

Як проходив процес підготовки до Олімпіади?

О.Т.: Були всеукраїнські збори на Київському морі перед чемпіонатом України. До того я проходив підготов­ку до чемпіонату Європи, брав участь у регаті «Дельта-Ллойд» у Голландії. Це і була моя підготовка до Олімпіади.

Борис, Ваш екіпаж отримав ліцензію в останній момент. Що відбувалося потім?

Б.Ш.: Все було дуже хаотично. Було не зрозуміло, чи отримаємо ми подаль­ше фінансування. Через 5 днів після за­вершення регати Trofeo SAR Princesa Sofia, де ми отримали ліцензію, там же на Майорці проходив чемпіонат Європи. Міністерство спочатку пообіцяло про­фінансувати нашу участь у ньому, якщо ми матимемо ліцензію, потім в остан­ній момент відмовилося, аргументую­чи це тим, що не було достатньо часу для підготовки наказу про виділення коштів. Потім нас ошелешила нови­на, що немає фінансування для купівлі нової яхти та вітрил, хоча коли ми під­писували контракт у збірній, то завою­вання ліцензії на Олімпійські ігри було однією з умов, які перед нами стояли. Насправді на нашому екіпажеві ще у 2015 р. поставили хрест тодішні головний тренер збірної та державний тре­нер, і ніхто не чекав, що ми проб’ємося на Олімпіаду. Той човен, на якому ми виграли ліцензію, вже старий, йому близько семи років і він не конкурен­тоспроможний.

Фактично, після отримання ліцен­зії, замість того, щоб тренуватися, ми займалися пошуком фінансів і техніч­ними проблемами меншого характеру, які потрібно було вирішити, щоб про­сто мати змогу приїхати в Ріо і вийти там на воду. Збирали кошти усі небай­дужі, Родіон Лука, президент ВФУ зміг домовитися з головою Українсько­го олімпійського комітету Сергієм Бубкою, щоб держава також виділи­ла кошти, Володимир Кисельов допо­міг знайти корабельню в Польщі, яка у стислі терміни побудувала нам ях­ту. Хочу подякувати усім, хто допоміг у підготовці до Олімпіади, зокрема укра­їнській діаспорі у США Nova Ukraine, яка посприяла у придбанні вітрил.

Ми проходили зимову підготовку ра­зом з тренером Володимиром Кисельо­вим який потім і поїхав з нами в Ріо. З фінансуванням допоміг Віктор Довго­тько, військовий тренер, ми з Павлом також військовослужбовці.

Я хочу висловити подяку нашим тре­нерам Володимиру Яменко та Олександру Черевко за весь час, який вони нам присвятили за роки тренувань.

Олександре, Вашим тренером є Ваш батько. Які плюси та мінуси такого сімейного спортивного тандему?

О.Т.: Плюсів більше. Він мене краще знає, ніж будь-хто, тому може оцінити мої сили.

Ймовірна еволюція класу RS:X на наступні Олімпійські ігри?

О.Т.: Наскільки мені відомо, кай­тинг більше не сперечатиметься з вітродошкою за місце в олімпійській програмі. В Токіо перегони проходи­тимуть знову на дошці класу RS:X. А от уже на Олімпіаді 2024 р. планують­ся зміни. Зараз набирає популярності дошка на підводному крилі. Вона «злі­тає» над водою десь на метр, виглядає дуже ефектно. Коли я був у Франції, то розмовляв з дилерами RS:X, за їх прогнозами, підводне крило зараз нама­гатимуться встановити на все, на що тільки можна.

Плюс дошки з підводним крилом – її вага. Комплект дошки та вітрила ва­житиме набагато менше, ніж RS:X, де лише сама дошка важить близько 20 кг.

Якщо в майбутньому олімпійським класом стане дошка з підводним крилом, Ви будете готові до змін?

О.Т.: Так. Думаю, що інших варіантів не може бути. Наприклад, чинний чем­піон Європи в класі RS:X француз То­мас Гаярд уже зараз освоює дошку з підводним крилом і в нього чудово ви­ходить. Напевно, вже починає готува­тися до Олімпіади 2024.

Борис, які плани на наступний олімпійський цикл у Вашого екіпажу?

Б.Ш.: Ми отримали колосальний до­свід на цій Олімпіаді, хай результат і був невдалим. Тому ми сповнені натхнення брати взяти участь у відборі на наступні Ігри. Ми з Павлом вже піс­ля повернення з Бразилії зробили ана­ліз цих двох років, які разом провели в екіпажі: знаємо, що треба виправити, що покращити, шукатимемо спонсорів. Вже встигли провести перший трену­вальний збір з новим тренером Юрієм Журавльовим. Маємо бажання і мету поїхати в Токіо.

---

Текст: Єгор ПОЛІЩУК, фото: © Sailing Energy / World Sailing